Оксана Стефанівна Забужко - Пам’яті «проклятих поетів»

…Вони довго сиділи, ніби боялися вийти на вулицю, і, мнучи обличчя в долонях, як пластилін, розповідали, як їм гидко й страшно від самих себе: запрошували побути з ними в їхньому аду. Потримати їх там за руку. Вточити їм трошки живої крові: їхня власна вже була перетворена і, напевно, мусила горіти, скапуючи додолу…
Можливо, вони справді чекали, що хтось викупить їх собою?… Принесе себе в жертву – і тим випустить їх із темряви на світло?… І простягали з тьми свої вірші, просякнуті випарами солі й жовчі, в надії, що ті послужать їм за перепустку до раю?…

Оксана Забужко

Пам’яті «проклятих поетів»

Летимо на нічний Хрещатик -

Як метелики на вогонь…

Із циклу «Нічні метелики»

Довший час було так: я бачила, але не розуміла. Це було як у «Ромео й Джульєтті» Ф. Дзефіреллі, в епізоді, де смертельно поранений Меркуціо розігрує свій фінальний монолог, ще по-буршівському «тримаючи марку» й через силу сиплючи дотепами, так що свідки, несвідомі серйозності становища, хихочуть і підбадьорюють приколіста дружелюбними вигуками – аж до тої хвилини, коли він зрештою падає трупом. Тільки у випадку моїх «Меркуціо» ця сцена тривала роками.

Роками ткався фінальний монолог. Шкода, що ніхто його не записував: монолог був талановитий, часами цілком навіть на рівні шекспірівських блазнів (що, зрештою, не дивно, бо й люди ж були талановиті!). Анекдоти, бонмó, ґеґи, бувальщини-побрехеньки, що передавалися в молодіжній довколамистецькій тусовці з уст в уста й ставали міським фольклором, – такий собі дискурс «нових мочеморд». Нескінченні усні новели на тему «як-ми-були-набрались-і-чого-сп’яну-наброїли» (див. «Як ми продавали Сталіна» В. Діброви!) породжували своїх акинів, а акини, своєю чергою, множили круг себе нові застільні компанії – як поживне середовище, в якому їхній оповідацький хист міг відточуватися до алмазного блиску. Бо ж це й справді треба вміти розповісти так, щоб товариство боки вривало: як були геть пропилися дорогою з відрядження й, вискочивши на станції на перон, примудрились за 5 хвилин обміняти на бухло свою постіль з купе (саме на таких ґеґах у росіян свого часу виріс Довлатов!), – або як, бредучи попідтинню з бенкету п’яні уночі, забрели на територію військової частини й наскочили на вівчарок (цю історію я чула тричі, і за кожним разом було смішно!), – або… або… ах ти Боже ж мій, що ж там іще такого було кумедного, щоб згадалось через чверть віку отак відразу, з місця?… Не спливає чомусь, не згадується – розсипалось, покуріло кудись у ноосферу, як пил із витрушеного ворка цілого покоління: золотий пил, що з роками виявився – чорною сажею…

Можна було б зняти фільм. Ба ні, радше кліп: як летючий феєрверк конфеті поступово обертається сажею, що сиплеться, сиплеться на об’єктив камери, зачорнює його дужче й дужче, як на картинках у кабінеті окуліста, що ілюструють різні стадії глаукоми, – аж доки лишається просто тьма, чорний екран (саундтрек теж підібрати відповідний: щоб момент переходу від додекафонії до какофонії пройшов для глядача незавваженим). У фіналі, вже на чорному екрані, може бути чутно стук груддя, що падає на віко труни. Тільки, Боже борони, – жодних віршів, що пливуть титрами по екрану: віршів і так було забагато, вважалося, ніби вони виправдовують усе. «Все написано в п’яному стані», – це була похвальба перед читанням уголос за черговою пляшкою: додавало віршам ціни і підкручувало довкруг авторської голови ореол генія ще на кількадесят ватів яскравості: звісно, «богема», прокляті поети, діонісійський екстаз – все за філфаківською хрестоматією… Вірші, до речі, якраз збереглися, тільки тепер, коли чи не більшість учасників дійства лежить у землі, вже остаточно ясно, що нічого вони не виправдовують. Нічого не засвідчують – окрім, хіба, бажання цілого покоління будь-якою ціною втекти від реальності.

…Якісь налиплі лелітки, глухий відгомін відшумілого бенкету, можна нині вловити в Позаякових «Алкохоку», деяких ранніх оповіданнях Жолдака й Діброви, в «Рекреаціях» Андруховича… Небагато, скажемо прямо, і не те що до геніально-трагічно-юродивого Вєнічки Єрофєєва, а й до того-таки Довлатова українські «Меркуціо», попри, здавалося б, спільний пізньорадянський досвід, все ж ніколи не доросли: не витягли теми. Кажу це без докору, бо вини їхньої в тім нема: українська традиція не знає образу «симпатичного пияка» як культурного героя. На відміну від російської, де романсова циганщина з усіма її «ех-заґу-заґулял парнішечка» і «ти болі-болі-головушка» впродовж поколінь готувала масову свідомість до того, що напівпритомний М’ягков із його «легким паром» у чужій квартирі (про те, як такий персонаж мусив би ту квартиру ароматизувати, ніхто чомусь не замислювався!) може здатись молодій жінці еротично привабливим (ну, перебрав, подумаєш, із ким не буває!), в Україні популярна традиція до п’яниць ніколи поблажливою не була, тут все було трагічно без юродства – тьма і тьма: «Ой, кажуть люди, що він не п’є, / а він щодня із корчми йде, / а я, молода, перед нього / несу таляра золотого, / несу таляра золотого / викупить коня вороного», – і веселився не пияк, а жінка, коли їй вдавалось від нього втекти: «Лишу тя діти, лишу тя дрібні, а сама піду за Дунай», – якої пак іще недвозначнішої оцінки на матримоніальному ринку!.. (Майже весь наш діонісійськи-«вакхічний» фольклор, що характерно, жіночий – це ейфорія визволення від побуту, свято «сестринських» посиденьок, не плутати з пиятикою per se!). Щоб «культурно легітимізувати» пиятику, перевести її в позитивний образний ряд, довелося вже в 1990-ті («бубабістам» і послідовникам) сягати, перескоком через два століття, аж у пізнє бароко – до Енея, парубка моторного, котрий усе-таки НЕ пияк – радше раблезіанський гедоніст, але і в ньому, «на всеє зле проворному», неважко розпізнати майбутнього засоромленого Карася, який, нетвердо держачись на ногах, у глибині душі чудово знає, що заслужив не на обійми незнайомої красуні в чужій хаті, а на свою розлючену рідну Одарку з макогоном напоготові – цю земну іпостась Зевса-громовержця, чия місія – раз у раз штурхати «ледащо», котре збилося з шляху й застрягло в шинку: ану лиш, поганий-мерзкий-стидкий-бридкий, мерщій упхав голову під холодний струмінь, глитнув розсолу – і марш на корабель, огидо, тобі ж іще Рим будувати!..

Припускаю, саме через цей брак симпатизуючої традиції в українській «алко»-культурі пізньорадянських «темних часів» так ніколи по-справжньому й не дійшло до чесної прямої мови «від першої особи»: «перша особа», скільки б не приміряла на себе маски «проклятих поетів» (про те, що в 1920-ті їх уже відносило покоління «Розстріляного Відродження», тоді мало хто знав!), все-таки не чула за собою достатнього «права голосу», над нею панував інший культурний припис: якщо п’яний – іди проспися! І навіть те, щó в цій субкультурі було справді притягального – і що, певною мірою, спокушало й мене (я була збіса самовпевнена дівчинка!) з живим інтересом просиджувати годинами в різномастих компаніях за спогляданням п’яніючих і туманіючих «Меркуціо», гейби на веронському балконі, – елемент якщо й не геройства, то бодай якогось нонконформізму, соціальної фронди, єдиний, що був нам приступний у нашій юності (адже п’яний – той самий блазень-трикстер, який сміє сказати правду королівським лучникам – і якому