Марія Козіренко - Жуйка

— Від учора...

— Ого... Мабуть, тільки він може так задурити голову, що...

— Ні, — перебила його Хепін, — ти не розумієш... Він же — як дитина, як геній... Він такий! Він сам ніби...

— Сам, як картина. Так, я в курсі. Я ж кажу — задурив голову. Але ти права. Я теж іноді, коли дивився на його голомозу довбешку, думав, що він точно — янгол.

Хепін знизала розмальованими плечима.

— Знаєш, я, мабуть, пошукаю ще якоїсь записки від Джармо, окрім твоєї спини. І може, тобі вдягтись.

— Спершу я перестану бути картиною. І запискою, — Хепін розрила гніздо різнокольорових шматин, вивудила звідти якісь речі й швидко зникла за дверима.

«І що мені з нею робити? — Марц навіть не збирався так просто розпрощатися з нею. — Диявольське кіно. Дід-винахідник, зниклий геній, загадкова красуня і бовдур-рятівник. А все ж вона гарненька. А може, й ні... Я ж не бачив її обличчя. А за Джармовими візерунками не розібрати. Чорт! Яка різниця?»

Марц струсив із себе думки про решту частин тіла, які добре проглядалися крізь тонкий шар мистецтва, і вкотре почав роздивлятися речі в майстерні. Знайшов під столом купку акуратно складених полотняних мішків, взяв один і поскидав туди інструменти, що висіли на стіні. Марц приблизно уявляв, що це щось таке, що потрібне для роботи з деревом.

— Ніби все...

— Я все, — луною озвався голос Хепін у кімнаті.

Марц обернувся й подивився на неї. Слава богу, вона була вже не гола, навіть більше — одягнута в пальто й готова йти. І, зараза, гарна, наче сон.

— Я зібрав дещо, — Марц кивнув на мішок, — для роботи.

— Ти теж художник?

— Ні, я музикант.

— О-о-о...

— Що «о-о-о»?

— Я не бачила справжніх музикантів... Давно... Тільки тих, що ганяють «жуйки» на вулицях. Але ж це не музика. То ти справжній музикант?

Марца заціпило. Він був ладен прибити цю красуню на місці. Та вона мала рацію. «Жуйка» з програмами — це не музика. А він — ніякий не музикант, а ідіот з мріями замість життя.

— Я дуже хочу бути справжнім музикантом. Проте я — якраз той, хто стоїть на вулиці й ганяє «жуйку».

Хепін знову знизала плечима — цей рух чи то невпевненості, чи то неважливості був у неї дуже органічний. Марц же був готовий до того, що вона просто зараз мовчки розвернеться й піде геть. Проте дівчина стояла й дивилася на нього своїми напівазіатськими темними очима.

— То ти все зібрав?

— Ага.

— Ходімо?

— Куди?

— Додому... Чи в несправжніх музикантів не буває дому?

— А тобі нема куди йти?

— Це питання чи натяк на те, що я тобі не потрібна?

— Не знаю.

— Ну от, — Хепін знову знизала плечима, і це могло означати що завгодно.

— Слухай, ти дивна... В моєму житті останнім часом забагато дивних збігів, випадків і людей.

— То буде одним дивом більше. Що тобі з того? — Хепін підійшла до Марца впритул і взяла за руку.

«Не будь ідіотом. Не будь ідіотом! Навіть якщо це якийсь естетський жарт Джармо, а вона лише шльондра з непоганими акторськими здібностями — ЩО мені втрачати?»

— Слухай, Хепін. У мене є дім. У мене навіть була робота, але я вже ніколи не зможу, як ти кажеш, «ганяти ”жуйку”». В мене немає грошей, я не уявляю, що робити далі, і все, що зі мною відбувається, надто схоже на витівки Джармо. Я не знаю, хто ти. Може, ти спокусила Джармо, підмовила намалювати у себе на спині «записку», а потім прибила його, розрізала на шматки й викинула в бак зі сміттям...

Хепін відпустила його руку й продовжувала дивитися у вічі. Марц відчував, що явно перегнув.

— Я нічого такого не робила. Я не знала, що Джармо написав у мене на спині, і не знаю, куди він зник. Джармо сказав тільки, що до нього в гості завтра прийде друг, з яким він би дуже хотів мене познайомити. Казав, що ти читаєш книжки...

— Стоп. Звідки він міг знати, що я прийду?

— Я не знаю.

— Досить. Вибач. Я не розумію нічого. Я записав би твій телефон, але мені нізвідки тобі дзвонити. Ходімо, я тебе проведу до зупинки.

— Я хочу до тебе додому, — Хепін набрала рис терплячої і впертої дитини.

— Навіщо? Ні! Я не готовий приймати гостей, у мене нічого там немає, — випалив він, проте вже починаючи сумніватися, що хоче їй заперечувати.

— Марце, ти зовсім не зобов’язаний виконувати всі ці реверанси.

— Що?

Хепін засміялася:

— Ти знаєш, що таке реверанс?