Марія Козіренко - Жуйка

«Трохи Далі»

«Імені Виходу з себе»

«Піски на пісках»

«Поневолення»

«Визволення»

«Поневолення-2»

«Визволення-2»

«Поневолення-3»

«Визволення-3»

Під кінець маршруту сніг ущух, і метал, схоже, остаточно переміг.

«Поневолення-4»

«Імені Блаблабла»

Це було прізвисько останнього чинного Президента, наскільки пам’ятав Марц іще шкільний курс історії й права.

«Місце Води»

Саме тут жив Джармо. Марц вийшов на зупинці й попрямував углиб району до будинку друга.

Подзвонивши у двері, Марц почекав прийнятну кількість хвилин, постукав, подзвонив ще раз, потоптався на порозі й пішов довкола будинку шукати відповіді на питання: «Де ж він є?» — з тилу.

Марц постукав у вікно спальні, потім у вікно майстерні — блаженний сон міг застати художника не тільки в ліжку, він цілком міг спокійно хропти десь-інде. Притулившись до вікна, Марц намагався вловити в кімнаті розбуджений стуком рух. Проте, схоже, Джармо там не було. Марц для чогось роззирнувся довкола — пошукати слідів чи чогось такого. Нічого не помітивши, він повернувся на ганок і натиснув ручку дверей. Не замкнено. Це вже насторожувало й давало привід занепокоїтись. Марц зайшов до будинку й голосно гукнув друга. Нічого. Тоді подався в коротку, можливо, як він уявляв, рятувально-пошукову, а можливо, розвідувальну експедицію будинком. На кухні, у ванній, спальні й вітальні Джармо не знайшовся. Речі в кімнатах, звісно, помітно змінили свій вигляд і розташування відтоді, як Марц востаннє відвідував друга. Підійшовши до важких жовтих дверей майстерні, Марц почав розмірковувати, що міг би сказати цьому лежневі, якщо таки знайде його посеред полотен і фарб. «Ну ти й...» Або: «Я вже гадав, що ти сконав тут...» Проте зайшовши й оглянувши кімнату, він знову нікого не знайшов. На тапчані лежав скуйовджений плед, на підвіконні, табуретах, на столі стояли здебільшого кинуті розкритими різнокольорові баночки, зіжмакані тюбики, пензлі, ганчірки, серветки. Середину композиції витворювала прекрасна картина «День року першого».

«Завершив», — одразу зрозумів Марц, щойно обійшов картину й глянув їй у вічі. Йому хотілося стояти й дивитися на неї ще, довести до логічної розв’язки кожну лінію й цятку, яку помічав на полотні, але зараз була нагальніша справа — шукати автора цієї краси.

Марц знову оглянув кімнату. Інструменти на стіні — щось столярське, наскільки він міг уявити; стоси книжок по кутках, кошлате крісло — трон Джармо, всюди брудні від фарби ганчірки... Стоп! А це що таке? На ріжку однієї з картин, що стояли попід стінами, — білосніжне, яскраве, зі вставками тонкого мережива. Марц підійшов і обережно зняв з картини ліфчик.

— Привіт! Це моє.

Марц озирнувся й побачив у кутку біля дверей дівчину. Вона сиділа в чималій горі різнокольорових клаптів, як у гнізді, і майже зливалася з ними, бо все її тіло й обличчя вкривали візерунки. Одягу на ній хлопець роздивитися не зміг.

— Я Хепін.

— О... Мене звати Марц. А ти знаєш, де Джармо?

— Хм... — вона підвелася, підійшла й простягла руку, ніби для привітання, але натомість легким рухом зняла з Марцевого пальця свій ліфчик, як з гачка, і пішла назад.

— Ану стій! — вихопилося в Марца, про що він одразу пожалкував, адже це занадто грубе звертання до цієї живої картини. Дівчина спокійно зупинилась і, не обертаючись, спитала:

— Що?

— Вибач. У тебе на спині... Ти знаєш, що у тебе на спині щось написано?

— Ні. У мене немає очей на потилиці. І, здається, я вже спала, коли Джармо домальовував там.

— І тобі не було лоскітно? Він що, напоїв тебе?

— Ні. Я теж чекала, що лоскотатиме. А він узяв такі м’якесенькі пензлі. І ще грів фарби на батареї. А що там? Що там намальовано?

— Тут скрипка й щось написано довкола, — Марц не надто хотів читати вголос: «Вона неймовірна, друже. І вона не моя. Не будь ідіотом. Я пішов».

— І що написано? Щось про мене?

— Джармо написав, що ти не його дівчина.

— І все?

— Ну, майже...

— А коли він повернеться, не написано?

— Ні. Та