Мирослава Горностаєва - Син сонця

Вуста красуні — врішнійки гірко вигнулись. Швидко, занадто швидко, вона відчула себе зайвою при пишному дворі Куру. Сини Дгрітараштри зненавиділи її синів, і життя перетворилося на пекло. Чи задля цього вона колись пожертвувала первістком? Може доля і карає її нині саме за цей гріх?

" Вріша, маленьке тільце у пелюшках… Чи живий ти зараз, дитя моє? І що робиш нині? Може їси собачатину разом із чандалами? Може став злодієм або вбивцею? А може, двадцять років тому, твій останній скрик почули каламутні води Ґанги?»

Жінка труснула головою, відганяючи сумні думки. Чому саме сьогодні їй прийшла до пам'яти та страшна ніч, коли стара нянька, плачучи, відіпхнула від берега кошик зі сплячою дитиною? Пестунка давно померла, і нині про маленького Врішу знає лише вона, його злочинна мати. Та ще той, хто подарував їй браслет з візерунком у вигляді двох тигрів, що стялися в двобої…

" Сунда й Упасунда… Брати-вороги…»

Добре, що вона вчасно спекалась зачарованої прикраси. Та задавнений страх від того не поменшав. Вже два десятки літ княгиня Прітга не наважувалась звести очі до сонця, боячись гніву Сур'ї. Чи багато на світі жінок, що вдостоїлись кохання Божества? Світлоликий гість виконав усі свої обіцянки: дав їй сина і навіть повернув цноту, аби їй не було соромно перед князем Панду. А що накоїла вона? Від страху та жадоби влади покинула напризволяще сонячне дитя, котре мало б врятувати аріїв від заглади. А потім Вікартана з'явився вдруге. І дав їй цього браслета, сказавши, що її вчинок викличе страшні біди та наблизить югу Калі. Він вимагав відшукати сина, але вона, Прітга, так і не наважилась розпочати пошуки. Минув час, і тепер їй все те здавалося сном. Все, окрім маленьких рученят синьоокого сина, якими він тягнувся до її обличчя того, останнього вечора.

— Моя княгине, — перебив її роздуми Відура, — онде ваш старший, Юдгіштгіра.

Прітга отямилась і подивилась на арену, де старший Пандав якраз змагався із

Дугшасаною у метанні списа. Княгиня зітхнула: військове вміння не належало до цнот Юдгіштгіри.

— Йому б народитися брагманом, — сказала вона до Відури.

— Юнак більше захоплюється книгами, аніж зброєю, — погодився Відура, — але для чого йому вояцький блиск, коли він має таких братів? Бгімасена з Арджуною захищатимуть його, та й близнюки Мадрі не пасуть задніх.

Дрона, навчитель молодих княжичів, оголосив поєдинок на палицях. На середину арени вийшли Бгімасена та Дурьйодгана.

Глядачі схвильовано загули. Багатьом подобався Бгімасена, цей молодий велет, що наче уособлював силу та мужність. Син Дгрітараштри, нижчий та тендітніший за свого супротивника, був, однак, наче звитим з м'язів. Бій обіцяв бути цікавим. На верхніх галереях, там, де стояв простолюд, гравці вже били одне одного по руках, закладаючись на майбутню перемогу.

Після кількахвилинного змагу Прітга, хоч і була жінкою, а не бійцем, втямила, що на арені коїться щось не те. Вона сполохано глянула на Відуру. Дівер мовив стривожено:

— Ці божевільні взяли замість учбових палиць бойові булави! Вони б'ються на смерть!

Княгиня прикусила вуста, що почали нервово тремтіти. Цю її погану звичку успадкував Арджуна. Арджуна… Он він, біля своєї колісниці, вигнуті брови тривожно стягайся на переніссі.

— Пхальгуно[27]! — покликала Кунті.

Юнак підійшов до бар'єру, що оточував арену.

— Сину, що тут діється?

— Я не зміг спинити Бгімасену, — сказав молодий воїн, — врешті він провалить Дурьйодгані голову, і нам доведеться покинути Гастінапур.

— А не трапиться навпаки? — захвилювалась Кунтідеві, - дивись-но!

Від замашного удару по голові Бгімасена впав, але одразу скочив на ноги. Він зірвав з голови пом'ятий шолом і заревів, наче розлючений бик. Кунті добре бачила хиже лице Дурьйодгани, який теж уже втратив свого шолома. Кров спливала по обличчям обох бійців.

— Дроно! — гукнув Відура, — спиніть їх!

— Що там? Що? — розхвильовано допитувався в Адгіратги сліпий Дгрітараштра. Брагман-воїн, котрий спостерігав за поєдинком з арени, гукнув до свого сина, і

Ашваттгаман побіг до бійців.

- Ім'ям Індри, спиніться!

Він змушений був повторити заклик ще двічі, аж поки воїни не розійшлися по ріжні боки арени. Дурьйодгана зробив булавою випад і гукнув:

— Бій не закінчено, Бгімо!

Велет мовчки посварився кулаком у бік супротивника. Дрона оголосив:

— Сили були рівні! В цьому бою не було переможця!

— Аби вони бились до перемоги, то Дурьйодгану завтра понесли б ховати, — мовив Арджуна до матері.

— Надумали — битися на смерть, — сказала Кунті все ще тремтячи, — добре, що хоч ти не виходиш на двобій!

— Ще не вечір! — всміхнувся Арджуна, — та тільки хотів би я подивитися на того самогубця, що насмілиться зі мною поєдинкувати!

Дрона оголосив змагання на колісницях. Кунті, котра трохи заспокоїлась, погідно спостерігала за намаганнями воїнів влучити в мішені. Служниця подала їй сік у срібному келишку.

— Арджуна! Арджуна!

Натовп повторював ім'я її меншого. Очі княгині зволожились — Арджуна був її улюбленцем. Ні занадто серйозного Юдгіштгіру, ні запального та не дуже розумного Бгімасену, ні тим більше Накулу з Сагадевою, синів суперниці, вона не любила так, як цього кароокого юнака, схожого на неї і лицем і душею — палкою, владною та гордовитою.

Дрона теж радів за свого учня. Він уважно спостерігав за усіма рухами колісниці і радісно усміхнувся, коли Арджуна поцілив у «залізного кабана» чотирма стрілами.

— На більше, — мовив брагман, підвівши голову до Прітги, — здатен хіба що старий Парашурама, або князь Бгішма, його давній суперник. А з молодих — ніхто не перевершить вашого сина!

— Я дякую вам за те, що ви його добре навчали, — ласкаво озвалась Кунтідеві.

— Може це й гріх, — сказав Дроначар'я, — але часом мені здається, що молодший Партга миліший мені од власного сина, а лише