Марина та Сергій Дяченко - Печера

які в нього теплі руки, й боялася, що він почує від неї запах поту, — вона так змучилася в цьому кріслі, наче після бігу на довгу дистанцію…

— Уставайте.

Вона вчепилася за простягнуту долоню; в першу мить їй запаморочилась голова, через секунду вона із запізненням зрозуміла, що пора в туалет.

— Я… — вона розшукала під кріслом свою сумку, боязко покосилася на лисого Борка, потім на двері. — Мені б…

— Ходімо.

Кімната здавалася перевертнем — половину її було обставлено, мов шикарний кабінет, проте за напівпрозорою матовою фіранкою вгадувалися білі й нікельовані лиховісно-лікарняні обриси. Паула відчула тривогу; незнайомець приязно їй кивнув:

— Не любимо лікарів?

— А за що їх любити? — пробурмотіла Паула збентежено.

— Це як подивитися, — незнайомець усміхнувся. — Вас звати Паула Німробець. А я — Тритан Тодін… Просто Тритан. І я не лікар. Я експерт.

— Дуже приємно, — сказала Паула непевно.

Десять хвилин тому — в туалеті — вона облилася дезодорантом, навіть, здається, трохи перестаралася; вмилася, зачесалася, напудрилася й підфарбувала губи — усе з гарячковим поспіхом. І все одно розуміла, що вигляд має не найкращий. А який вигляд може мати жінка, якій три години морочили голову, а потім прилюдно обізвали дурною?!

Вона посовалася, вмощуючись у глибокому шкіряному кріслі, — міні-спідниця здавалась їй тепер особливо недоречною.

— Шкодуєте, що до нас прийшли?

Чоловік на ім’я Тритан ждав, очевидно, щирої відповіді.

Паула зітхнула:

— Шкодую.

Тритан усміхнувся знову:

— Наша провина… Моя провина.

— А до чого тут ви? — невпевнено спитала Паула.

Тритан сів за стіл, висунув шухляду:

— До того…

У руці його виявилась упаковка разових шприців: Паула сахнулася. Оце таке, з вогню та в полум’я…

— До того, — Тритан устав, виколупуючи з упаковки тонку довгу голку. — До того, що треба було заздалегідь припускати… Давайте руку.

Паула відсахнулась; Тритан засміявся, впіймав її за рукав светра, тицьнув голкою, спритно затяг назад постраждалу петлю, так, що від зіпсованого не лишилося й сліду:

— Ну от…

Паула долонею провела по рукаву. Навіть майстриня Стефана навряд чи зробила б краще.

— Ну от, — Тритан повернувся до стола, недбало впустив голку в пластмасовий кошик для сміття. — На жаль, перший ваш досвід роботи з нами виявився невдалий… І це майже трагічно, Пауло. Бо ви — дуже цінний працівник.

— Я не працівник, — гірко відказала Паула. — Я цей… піддослідний кролик. От…

— Ви більше не будете працювати з Борком, — сказав Тритан, і голос його став геть низький, зісковзнув на крайній для людини регістр.

Паула напружилася. Їй дуже не хотілося Тритана засмучувати, однак…

— Я… вибачте, що так вийшло, але я взагалі більше не хочу… тут працювати. У мене своєї роботи повно… Часу немає абсолютно, та й узагалі…

Тритан рвучко підвів свої зелені очі — круглі з подиву й образи. Хотів щось сказати, але опустив голову, не промовивши ні слова.

— Мені дуже прикро, — сказала Паула тремтячим голосом. І розсердилася на себе — це ж треба, так швидко забула зуболікарське крісло, сенсори-присоски та нескінченні дурні запитання. Їй, бачите, неприємно, що цей Тритан засмутився. А вона його бачить, між іншим, уперше в житті.

Тритан неуважно пригладив рукою своє коротке темне волосся:

— Пауло… Маю до вас дуже особисте прохання. Вислухаєте?

Вона нервово розстебнула замок на сумочці — і знову його заклацнула.

— Я попрошу вас попрацювати… Ще хоч один сеанс. Не з Борком. Зі мною.

Ресторанчик «Ніч» потопав у свічках.

У глибокому підвалі не було жодного вікна, жодної лампочки. Свічки ліпилися до стін, на кожному столику стояло два канделябри. Паулі страшно було подумати, скільки мороки з усім цим горінням і стіканням — зате ресторанчик мав свій неповторний вигляд.

— Мені, Пауло, подобається ця можливість вільно поводитися з порою доби. Посидів серед ночі — виходиш у день чи у вечір…

— Даруйте, а котра година?

— Пів на сьому. Ви спішите?

— Ні…

Паула була цілком вільна до десятої вечора, часу зустрічі з Ковичем, і тому Тританова пропозиція «попоїсти» виявилася дуже до речі.

— Отож… Ви собі не уявляєте, які подиву гідні механізми поєднують нас-денних з нами-в-Печері… Не прямолінійні. Не однозначні, не завжди явні. Це вельми цікава структура, Пауло, я можу про це говорити не одну годину, проте боюся, що вам буде нудно чи неприємно… Ну?..

— Ні, — сказала Паула тихо.

Власне, Тритан був першою в її житті людиною, з якою вона могла говорити про Печеру, не відчуваючи при цьому ніяковості чи відвертого сорому. Вона марно намагалася збагнути, чому так виходить; можливо, причина цього — цілковита Тританова природність. Природність і легкість. Ця людина цілком відкрита і не соромиться цього, він легкий — і з ним легко…

— Тритане, а можна мені шоколаду з вершками?..

Ну з яким іншим чоловіком, котрий би ні з якогось дива привів її в ресторан, вона б зважилася на таку безневинну безпосередність?!

І кому б іншому розповіла за один вечір стільки, скільки навіть найближчі друзі про неї не знали?

Що було, коли п’ятнадцять років тому загинули батьки. І що це за людина в Паулиному життя — Стефана…

Тритан хитнув свічником, підкликаючи офіціанта; на скатертину посипався дощ з барвистих воскових крапель.

— Шоколаду з вершками? Скільки порцій?

Який у нього дивний погляд. Погляд, що поєднує непоєднуване.

— Пауло, може, тепер ви хочете мене про що-небудь запитати? Запитуйте. Про що завгодно.

Про що завгодно…

Про його родину? Про його життя?..

Вона перевела дух. Він терпляче чекав.

— Тритане, — сказала вона пошепки, дивлячись, як складно переплітаються у вазочці коричневі струмені рідкого шоколаду та білі потоки вершків, — мені так не щастить у житті, бо щастить у Печері? Так?..

— А хто вам сказав, що вам не щастить?..

Тритан неквапливо помішував каву, Паула мимоволі всміхнулася. Невже всього, що вона про себе розповіла; мало, щоб це зрозуміти?..

— Тритане… Я… Я сподіваюся, ТОЙ більше не буде… ну…

— Не буде, — відповів він серйозно. — Усе буде гаразд.

Паула відчула пекуче бажання розповісти Тританові про зустріч з режисером Ковичем.

Про те, що вони одне одного ВПІЗНАЛИ.

І ледве стрималася. І вирішила зізнатися — проте іншим разом.

* * *

О пів на десяту шикарна машина підвезла Паулу до службового входу театру Психологічної драми. Підвезла й поїхала — йти на зустріч з Ковичем було рано, тому Паула поволі прогулялася вздовж фасаду, розглядаючи рекламні щити й по одній нищачи цукерки, якими почастував її новий знайомий. Тритан…

Вона бродила під ліхтарями й мимохіть усміхалася. І, згадуючи журналіста Дода Дарнця, що втяг її в усю цю історію, не відчувала колишнього роздратування.

Потім її думки знайшли інший напрямок;