Марина та Сергій Дяченко - Печера

Вона опустила голову. Що простіше — дотерпіти до кінця і вже більше ніколи сюди не приходити? Чи висловити… пояснити цьому чоловічкові, що вона йому — не морська свинка?

— Я вам не морська… — почала вона й затнулася. Вона не любила грубіянити — просто роздратування вихлюпувалось за край.

— Великі автомобілі бажаніші, ніж малі, — повторив експериментатор категоричним тоном, відмітаючи можливі заперечення.

Паула покусала губу:

— Ні.

Светр на її спині здавався суцільною цупкою мочалкою. Хотілося закричати й щосили гупнути кулаком по бильцю крісла; експериментатор нудив і нудив, здавалося, від Паулиних мук він має неабияку втіху:

— Дивлячись на лимон, я відчуваю приплив тепла.

— Ні…

— Я завжди читаю газетні передовиці.

— Ні…

— Малі діти надокучливі.

Паула згадала Митика.

— Знаєте, — сказала вона з ненавистю. — На сьогодні, мабуть, годі.

Лисий підняв брови:

— Досліджувана…

— Я вам не досліджувана! — гаркнула Паула, намагаючись видряпатися з обіймів крісла. Це виявилося несподівано важко — руки затерпли, а мереживо делікатних, як здавалося, проводів виявилося чіпким, немов тенета, і Паула боялася зіпсувати светр. Лисий холодно спостерігав за її спробами, потім зверхньо випнув підборіддя:

— Зважте, якщо ваша ласка, що це обладнання коштує дорожче, ніж весь ваш телецентр… Я не розумію вашого роздратування — погоджуючись на експеримент, ви брали на себе певні нескладні зобов’язання, хіба не так?

— Нескладні? — Паула відчувала, як тремтить її голос. — Ваші ідіотські… нескладні?!

— Вгамуйтесь, — у голосі лисого зміцніла крига, — інакше доведеться визнати, що тест на психічну врівноваженість дав украй негативний результат.

— Мені плювати!.. — якийсь дротик, зачепившись клемою, таки видер нитку з Паулиного рукава, і плетений візерунок провис величезною потворною петлею. Паула закусила губу, щоб не розплакатись. Вона сама винна, її ідіотська нерішучість — ЩО її змусило сюди припхатися?!

— Припиніть істерику, — сказав лисий з огидою. — Раз у житті вам випала нагода зробити щось корисне для людей…

Від образи Паулі навіть плакати перехотілося. Куций експериментатор мав за ніщо її роботу, і навіть самий факт її, Паулиного, існування; на його думку, єдино корисні для людей були тільки він сам та ще піддослідні пацюки, запаковані в зуболікарське крісло…

Лисий витлумачив її оніміння як готовність до роботи. Чи просто скористався хвилинною слабкістю жертви — вибрався з-за свого пульта, підійшов до Паули, по-хазяйському поправив зірвані датчики:

— Спочатку ви справляли значно приємніше враження. Заспокойтесь і спробуйте зрозуміти, що ваша примха — це тільки ваша примха, — товстий шмат пластиру ліг їй на праве зап’ястя.

Паула відчула свою безпорадність. Як любила казати Стефана — «вантажать на того, хто спину підставляє». Стефана нізащо б не дозволила втягти себе в якусь дурнувату історію. А якби й дозволила, то зуміла б сказати «ні», та так, що й лисий експериментатор почув би…

Безшумно відчинилися двері. Тобто Паула дверей не бачила, але відчула, як миттєвий протяг прохолодно лизнув ноги. Лисий підняв голову й недоброзичливо втупився за Паулину спину.

— Щось ви довго, — сказав хтось невидимий, і голос у нього був низький, наче в океанського теплохода, та якщо теплохід реве на все горло, то чоловік говорив тихо, майже пошепки.

— Я хочу виконати роботу, — повчально відповів лисий. — Виконати її якнайкраще, а не побити рекорди швидкості…

Двері причинились, і Паула злякалася, що чоловік з низьким голосом задовольнився відповіддю лисого й пішов, залишивши все як є; та через секунду вона зрозуміла, що помилилась. Невидимий співрозмовник лисого зачинив двері, зоставшись у кімнаті.

Лисий тим часом поважно пройшов до свого пульта, підняв на Паулу очі — і погляд його був украй неприязний:

— Продовжимо… Носіння темних окулярів призводить до імпотенції в чоловіків.

Паулі раптом стало смішно.

Може, тому, що лисий поставив своє дурне запитання з перебільшеною серйозністю, а може, тому, що в особі нової, невидимої людини вона враз відчула підтримку, але вона розсміялась і насилу видушила крізь сміх:

— Ну… це… залежить… у яких… чоловіків…

— Що тут смішного?! — загорлав експериментатор, причому доволі грубо. — Якщо ваших розумових здібностей вистачає тільки на це, то постарайтеся свою дурість приховати!..

— Це зайве, — неголосно сказали в Паули за спиною. — Цілком зайві слова, Борк.

Вона нарешті побачила власника низького голос — широку спину під коричневою замшевою сорочкою. Чоловік обійшов її крісло й попрямував до пульта. Ставши за спиною в лисого — той ледве сягав йому до плеча, — підняв погляд на Паулу; обличчя в нього було ледь асиметричне, вузьке й смагляве, і несподівано світлими здавалися очі — яскраво-зелені, вони дивилися пильно й водночас неуважно. Паула навіть здивувалась, як цей погляд примудряється поєднати непоєднуване. Аж зіщулилась.

— Некоректні показники, — повідомив незнайомець, вивчивши нарешті Паулу й ковзнувши поглядом по пульту.

Лисий набурмосився:

— Бо дуже важко з ТАКИМИ працювати!

— То полегшіть собі роботу, — сказала Паула з крісла. — Я до вас у піддослідні не напрошувалася…

Незнайомець нагородив її неуважним зеленим поглядом, а експериментатор почервонів, і навіть лисина в нього стала бузкова.

— Закінчуйте серію, Борк, — сказав незнайомець начебто байдуже, але Паулі одразу ж стало ясно, що лисий Борк — його підлеглий. І що начальник Борком незадоволений.

Експериментатор, досі червоний, кинув на Паулу войовничий погляд:

— Носіння темних окулярів призводить до імпотенції в чоловіків!

Паула зустрілася з незнайомцем очима. Стисла губи, намагаючись утримати на обличчі серйозний вираз:

— Ні-і…

— Кішки білої масті часто страждають на глухоту!

Паула завагалася, здивована питанням, — і тут незнайомець за спиною в лисого на мить заплющив очі.

— Так! — повідомила Паула радісно. Їй справді було приємно — так, наче на важливому іспиті їй зненацька й спритно підказали.

— Вечірні сутінки викликають тривогу!

— Ні! — гаркнула Паула, дивлячись на незнайомця.

— Використовувати жуйку неестетично!

— Так!

— Барвиста постіль краща за білу!

Паула знов завагалася — незнайомець легенько хитнув головою.

— Ні, — з гордістю повідомила вона лисому. — Нітрохи.

— Серію закінчено, — нудним голосом оголосив експериментатор не Паулі і не смаглявому, а, скоріше, власній клавіатурі.

— Я вільна? — життєрадісно поцікавилась Паула.

Лисий Борк засопів, причовпав до Паулиного крісла й почав знімати сенсори — Паула відразу ж засичала від болю, бо з першим же пластиром позбулася десятка волосинок на руці, тонких і непомітних, але цілком, як виявилося, відчутних.

— Обережно… Краще я сама…

Задзвонив телефон; Борк покинув Паулу й поспішив до апарата, якийсь час у тиші кімнати чулося тільки його незадоволене бурмотіння:

— Ні… Очевидно. Обробка даних… наперед сказати… то й призначте йому на сьому…

Паула з прикрістю дивилася на потворну петлю, що звисала з рукава її нового светра; тим часом незнайомець мовчки підійшов і став знімати з неї прищіпки та пластирі, швидко й спритно; вона була вражена,