Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

ліжку малий Павутя, і думали про вічне й велике, геть випустивши з виду всіляку тимчасовість і весь дріб’язок.

Щоправда, дід Левенець таки запримітив, що повз вікна ніби промайнуло щось біле-біле, і звернув увагу діда Утюжка.

— Що б то воно могло бути?

— А хто ж його зна.

— Мо’, машина?

— Та дуже вже ловке.

— Ото й я думаю: хіба машина така ловка буває?..

Так погомонівши, діди все ж для певності вигулькнули з хати і тоді побачили авторову «Побєду», яка висіла на греблі, наполовину занурившись у глибоку воду. Навіть у багатому всілякими випадковостями житті обох дідів таке траплялося вперше. Вони побігли вниз до греблі, налякано махаючи руками, так ніби могли тим маханням зарадити чимось авторові. Та коли добігли і побачили, що машина досить міцно зачепилася заднім мостом за пакіл, то дружно й весело застукотіли в праве скло і стали показувати авторові, щоб він не мокнув більше у воді, а мерщій вилазив на цей бік. Автор показав, що він боїться зворухнути машину.

— Та не бійтеся, чоловіче!

— Зачепилося так, що й не одчепиш!

І тоді автор послухався досвідченої мудрості і поволеньки видобувся зі своєї мокрої домовини.

— Тепер аби дати знати нашим механізаторам, — сказав дід Левенець, — то вони вас вмент би вихватили з цієї мокречі!

— Дати, — думаючи про Павутю, якого він лишив без догляду, пробурмотів Утюжок. — А як ти даси? Далеко ж!

— Ви тільки скажіть, куди бігти, я залюбки, — вицокуючи зубами, сказав автор, — хоч трохи зігріюся…

Діди були добрі й показали, куди бігти, автор побіг, знайшов спершу обліковця тракторної бригади Івана Івановича, той якось упіймав свого сина Рекордиста з мотоциклом, спільними силами добулися до Самуся, з яким автор уперше й познайомився, і Самусь задля столичного гостя зробив виняток, перервав трудову діяльність і своїм трактором витягнув машину.

11

Гриша Левенець у всіх цих подіях ще не брав активної участі. Взагалі можна б сказати: ніякої участі не брав. По історії якраз тоді дійшли до хрестових походів і його продражнили Річард Левине Серце, хлопець тяжко переживав своє прізвисько і, мабуть, зозла вигадав для Щусів після історії з бутлем настойки подорожника прізвисько Плантагенетів, а може, це пояснювалося ще тим, що з ним разом (на два класи молодша) вчилася донька Щуся-лісника Котя (ім’я, вочевидь, походить від Катерини, але точно стверджувати цього автор не може, зважаючи на досить вільне поводження світлоярівців з іменами, внаслідок чого, скажімо, звичайна собі Оксана могла зватися тут Санькою, Шуркою, Сашунькою і навіть Сашкою).

Читачі цілком справедливо можуть кинути авторові докір за те, що він забув про свого головного героя і вдався до несуттєвих балачок, на що автор міг би відповісти, що йому відомі факти, коли в книжках не просто гублять головних героїв сторінок на двісті-триста, а й зовсім забувають ввести їх у розповідь і крутяться довкола другорядних дійових осіб, як чорт коло сухої груші. Читай і смійся.

Але про літературу говорити зайве: вона є або її нема. Скільки автор пам’ятав, завжди за машинами (та й за возами навіть) ганялася в степах пилюка. Тільки зупинишся, впаде на тебе стіною. Отак і література: зупинись, перестань писати і візьмися за балачки, якою повинна бути література, так ті балачки і накриють тебе, і чи й виберешся з-під їхнього запинала.

Щоб стрибнути вперед, треба розігнатися, відійшовши назад. Процедура затяжна та обтяжлива, але неминуча. Так і в цій розповіді, хоч як це прикро, доводиться задкувати або, як кажуть мудрі люди, вдаватися до ретроспекцій. (Доктор ерудичних наук заспокоїв автора, повідомивши йому, що ретардуючий момент, себто «відбігання» назад і «забігання» в різні боки, характерний уже для поем Гомера, що досить детально обговорювалося в листах між Шіллером і Гете в квітні 1707 року).

12

З погляду ретроспекції найважливіші два моменти. Перший: стерня. Другий: морозиво. Стерня нам видається набагато важливішою, бо з неї якраз і зродиться головний конфлікт, який рухатиме нашу розповідь, не дозволяючи їй зупинитися. Що ж до морозива, то це тільки епізод.

Отож, коли справа з переселенням у плані теоретично-демократичнім була вирішена, до Карпового Яру прибув державний землевпорядник, яким виявився не хто інший, як Гришин батько землемір Левенець. Гришина мама Сашка й слухати не хотіла про свого втеклого чоловіка, тому поселився він у діда Левенця і покликав до себе свого сина.

— Хочеш, то йди, — сказала мати, і Гриша пішов не так з душевної потреби, як з цікавості: що ж воно в нього за батько такий бігучий та непосидючий?

Землемір сидів у трофейному френчі, босий, ворушив пальцями ніг і лякав дядьків, яких набилося до діда Левенця повен двір у надії на випивку, химерними словами про далекоземелля, черезсмужність, вузькосмужність, правочин, вклинювання, нуль лімба, нуль алідади, кавальєр, пікетаж.

Дід Левенець страшенно пишався тим, що його син «геометр» і що такий мудрий, йому досі стриміло в пам'яті, як він колись був єдиним «інтелігентом» на весь Карпів Яр, бо приніс з першої світової війни алмаз для різання скла, а відомо ж, що володіти таким тонким інструментом не міг будь-хто. Монополія діда Левенця тривала багато років, без нього не могли вставити жодної шибки в Карповім Яру ні до війни, ні після неї, аж ось якісь непосидючі геологи відкрили якутські алмази, промисловість умить взялася до роботи, і склорізи з'явилися навіть у сільській крамниці. «І хто їх просив одкривати ті алмази!» — бідкався дід Левенець. Отож тепер він втратив своє значення, але міг надбати його завдяки синові, який прибув відводити землю під нове село, сказано ж бо: без Левенців у цих краях ніколи нічого не діялося й не вдіється!

Тут, мабуть, доречно повідомити, що дід Левенець страшенно пишався своїм походженням. «Куди твоє діло, — казав він стрічному й поперечному, — наш рід іде від славетного полковника полтавського Прокопа Левенця! То був чоловік — куди твоє діло!» Гриша чув це від діда безліч разів, у школі він зробив кілька несміливих спроб довідатися, чи справді був такий полтавський полковник, і чи справді славетний, і чим саме прославився, але історія, а з нею й учителька історії Одарія Трохимівна затято й запекло мовчали. Деяку ясність у це темне питання внесла баба Явдоха, яка рятувала Гришу від дідових розбазікувань, нашіптуючи йому ласкавим своїм голосом (бо всі баби на Україні мають ласкаві голоси!):

— Не слухай його, дитино моя! Сказала б тобі, та ти ще малий. От підростеш, тоді скажу все…

Щоб належно відзначити синів приїзд, дід Левенець