Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

аж із столиці, а тут, не знаючи до пуття дороги і забувши давню мудрість, що хто навпростець ходить, удома не ночує, вирішив добратися до сільради саме навпростець, а той «простець», себто берег, був залитий дніпровською весняною водою. Мабуть, вода заливала берег щороку, бо карпоярівці приноровилися щоразу насипати тут високу греблю, заплітаючи її з боків, щоб не розсувалася, шелюжинням, це давало змогу економити трудові зусилля, починаючи кожного разу не з нуля, а з торішніх залишків греблі, відповідно доплітаючи боковини й підсипаючи зверху нового піску. Все це автор завдяки своїй фаховій спостережливості вмить збагнув, він, як ті археологи, які за кількістю культурних викопних шарів можуть з точністю до десяти років сказати, скільки років тому чи тому черепкові, видобутому з найглибших глибин землі, міг би навіть порахувати, скільки поводей і якої саме сили вже витримала ця гребля. Єдине, чого не міг автор, — це встановити пропускну спроможність споруди, бо не володів потрібними технічними знаннями, а державна автоінспекція не подбала про те, щоб перед греблею стояв знак з вказівкою на те, скільки тонн можна провозити. Ось і сталося так, що машина, щойно вискочивши на греблю, вмить забуксувала на ній, а тоді якась ворожа всьому живому сила потягла її вбік і назад, та й ще вбік, та в воду, а води, як досить швидко зорієнтувався автор, було внизу метрів з шість або й цілих десять. Це могло називатися: «булькнеш і не квакнеш», могло називатися й ще інакше, тут уже автор втратив смак до слів і називань, бо, здається, все вказувало на невідворотне наближення його кінця, тобто біологічного (отже, й ідеологічного) існування. Машина (а з нею й автор) так би й булькнула, якби чудом-дивом і щастям не зачепилася заднім мостом за товстий пакіл, який стримів з тіла греблі, і так зависла перехняблено, повна води, і автор сидів, уп’явшись у кружало керма, по шию у воді, боявся ворухнутися, бо не знав, що тримає машину і чи міцно тримає. Спробував відчинити дверцята, але вода підпирала їх, та й навіщо відчиняти — хіба щоб поринути? Вилізти через праві дверцята — для цього треба було робити безліч загрозливих рухів і пересувань, на які зважитися людина могла тільки несповна розуму. Так автор і висів між життям і смертю, а товариш Вивершений саме тоді вирішував найкардинальніше для карпоярівців питання.

Сказано вже, що кожен повинен мати свій потоп або хоч маленький потопчик, мав його й автор. Прокоментувати цю подію не зміг би й великий ерудит Варфоломій Кнурець, бо в минулі епохи тонуло у воді хоч і багато всіляких предметів і ще більше люду, серед якого були князі й королі з кіньми, філософи і письменники, славетні красуні й фінансові тузи, але такого, як падало з карпоярівської греблі, ніяка історія ще не знала.

Тут може виникнути підозра, що карпоярівці відзначалися злочинним недбальством, внаслідок якого могли гинути навіть найвидатніші люди нашого часу, до яких автор без зайвої скромності залічує також і себе. Насправді ж усе було не так. Дядько Зновобрать, який водночас з податками, страхуванням, виплатою зарплати сільським службовцям, записом актів громадянського стану, діяльністю споживкооперації дбав також і про транспортні артерії Карпового Яру, зобов'язував щороку голову колгоспу Зіньку Федорівну виставляти перед греблею пост, який би пропускав усіх пішоходів і дрібних сільськогосподарських тварин, але затримував усю техніку, окрім хіба що велосипедів і бабок для клепання кіс.

Постовими виставлялися дід Левенець, тобто рідний дід Гриші Левенця, героя нашої розповіді, і дід Утюжок, прозваний так карпоярівцями за свою незбориму пристрасть до прасування. Ця пристрасть у діда Утюжка ніколи не набувала рис суто побутових, а мала характер, сказати б, політичний. Дід Утюжок ніколи не пропускав зборів по підготовці до чергового свята, терпляче вислуховував усіх ораторів, ждав, поки будуть висловлені всі пропозиції, а тоді брав слово і вносив завжди ту саму свою власну пропозицію: «А також погладити всі прапори!» Власне, за це діда й прозвали Утюжком. Зновобрать хоч і знав щоразу, що той скаже, але неодмінно надавав дідові слово, і Утюжок уперто повторював: «А також пропоную погладити всі прапори!» І пропозиція приймалася одноголосно.

Таким чином, діда Утюжка призначали стерегти греблю не як пенсіонера, а зважаючи на його незаперечні громадські заслуги. Про діда Левенця мова буде осібно, для цього автор ще вибере час, тут тільки слід зазначити, що й дід Левенець належав не до простих карпоярівців, а до еліти, бо ще в перші роки Радянської влади вважався в Карповім Яру єдиним інтелігентом після того, як закрито церкву і піп Самосвят виїхав із села.

Діди несли службу справно, хоч і не без деяких не до кінця з'ясованих пригод. Так, одної весни з греблі впав мотоцикл з коляскою (мотоцикліст виринув). Діди присягалися, що повз них мотоцикл ні з коляскою, ні без коляски не проскакував, а де взявся на греблі, того сказати не могли. Ще одної весни з греблі впав колісний трактор. Лежав, поки й вода зійшла, а діди тим часом гадали, як вони могли провчити п’яного тракториста (бо ж тверезий карпоярівець ні з якою технікою на греблю не попхався б). Коли наступної весни з греблі впав уже гусеничний трактор, дехто подумав, що дідам не довірять більше такої відповідальної посади, але самі діди були іншої думки, бо кому ж і довіряти таке важливе діло, як не їм, людям досвідченим і вже тепер з такою вигостреною пильністю, що іншому для її набуття треба, може, втопити з греблі штук з п'ять самохідних комбайнів або машину самого товариша Вивершеного!

І їх справді поставили стерегти греблю й тої останньої для Карпового Яру весни, і діди сиділи в Утюжковій хаті край дороги, але дивилися не на дорогу, по якій саме їхав автор, а на Утюжкового правнука Павутю, який того ранку вперше став перевертатися на животик. Ось чудо з чудес! Лежало собі малесеньке хлоп’ятко чотири місяці й вісім днів після народження на спинці, а тут підібгало під себе одну ніжку, а другою зробило мель-мель, ручки перед грудьми з’єднало бубличком і так на тому бубличку кіть-кіть — та й перекотилося на животик і страшенно зраділо і засміялося до дідів беззубими, як і в них, але рожевими й молодими яснами, і діди (власне, прадіди для маленького Павуті) теж зраділи, надто ж Утюжок, який мав змогу поділитися своєю радістю з таким авторитетним свідком, як дід Левенець. Отак вони сиділи, дивилися, як перевертається на широкому дерев’яному