Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

на кошт парафії, – відповів містер Бембль, затягуючи ремінцем свою книжку, таку грубезну, як і він сам.

– Бейтон, – прочитав трунар, переводячи свій погляд з папірця на містера Бембля. – Уперше чую це прізвище.

Бембль похитав головою.

– Уперті, уперті люди, містере Соуерберрі, і до того ще горді, сер.

– Горді? – скривив губи містер Соуерберрі. – Ну, знаєте, це вже занадто!

– Ох-ох! Це дуже сумно, але це так, містере Соуерберрі.

– Так-так, – підтвердив трунар.

– Уявіть собі, ми тільки позавчора ввечері вперше почули про цю родину, – провадив сторож. – А могли так-таки нічого й не довідатися, якби не одна їх сусідка: вона сама від себе звернулася до Парафіяльної Ради з проханням надіслати до них лікаря – там у них жінка одна тяжко занедужала. Лікар вийшов саме обідати, а його учень (дуже моторний хлопчина) надіслав їй якихось ліків у пляшечці з-під масті для чобіт.

– Ось що значить швидка допомога, – зауважив трунар.

– Що швидка, то швидка, але знаєте: по правді роби, по правді тобі й очі вилізуть, – провадив сторож. – Що б ви думали, яка дяка від цих безсоромних людей? Чоловік відсилає назад ліки й переказує, що ліки, мовляв, не допоможуть недузі його жінки й вона їх не питиме! Добрі, сильні, цілющі ліки; ще тиждень тому вони допомогли двом ірландським робітникам та одному вугляреві; і, вважайте, ліки дають за спасибі та ще й з пляшечкою, а він – диви, який великий пан – гидує ними!

Ганебність цього вчинку повстала з новою силою перед Бемблем, він із серцем стукнув ціпком по прилавку й спалахнув як жар.

– О, – скрикнув трунар, – я ніколи не думав…

– Ніколи не думали, сер, – не вгавав сторож, – та ніколи ніхто до такого не додумався б. А тепер маєте: вона собі померла, а ми мусимо її ховати. Що пак я хотів… ага. Наказано ховати негайно. Що швидше, то краще позбутися цього добра. – З цими словами обурений парафіяльний урядовець насунув на лоба свого трикутного капелюха, не помічаючи, що вдягає його задом наперед, і виплив з майстерні.

– Вони були такі сердиті, що навіть забули спитати за тебе, – промовив містер Соуерберрі, дивлячись услід сторожеві, що великими кроками подався геть.

– Так, сер, – одказав Олівер, що протягом короткого візиту дорогого гостя старанно намагався не навертатися йому на очі (від самої згадки про нього ніжний голос Олівера проймали дрижаки). Проте на цей раз він даремно так уникав його погляду; на ретельного урядовця пророкування пана в білому жилеті справило дуже сильне враження, і тому він вважав, що, поки Олівер у трунаря лише «на розглядинах», поки всіх формальностей із семирічним контрактом ще не переведено і загроза, що він знову опиниться на шиї парафії, ще не зникла, безпечніше про нього взагалі не згадувати.

– Гаразд, – сказав містер Соуерберрі, беручи капелюха. – Що швидше позбудемось цієї тяганини, то краще. Ти, Ною, гляди майстерні, а ти, Олівере, бери картуза й ходи за мною. – Олівер слухняно одяг шапку й пішов за хазяїном.

Вони простували найубогішими, найгустіше заселеними вулицями міста, та незабаром звернули у бічний заулок, ще брудніший за інші, й почали шукати зазначеного будинку. Будинки тут були великі й високі, але такі облуплені, неохайні й старі, що в них очевидячки жили люди найубогіших верств; про це свідчили також їхні мешканці, що часом визирали то з одного, то з другого вікна, а то й з підворітниць. У багатьох будинках були внизу порожні крамниці, тепер позабивані й позамикані, а люди купчилися напевно лише в горішніх поверхах. Деякі будинки загрожували ось-ось завалитися від спорохнілості та руїн і засипати своїми уламками всю вулицю, і тому їх попідпирали про всяк випадок міцними дерев’яними балками. Але навіть і ці хисткі вертепи, здавалося, кишіли безпритульними злидарями, бо подекуди грубі дошки, якими було позабивано двері й вікна, були відхилені настільки, щоб дати місце пролізти людському тілу. У водостічних канавах вода застоялася й зацвіла; навіть падло пацюків, що гнило вже, мабуть, не один день серед змокрілого сміття, було до огиди кощаве.

На широко відкритих дверях, перед якими зупинився трунар, не було ані дзвоника, ані молотка, тому він увійшов просто в темний коридор і почав навпомацки пробиратися вгору по темних сходах, наказавши Оліверові йти за собою й не боятися. На другому поверсі він намацав якісь двері й постукав. Двері відчинила дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти. Трунар зазирнув у кімнату, зрозумів, що не помилився, й увійшов, а за ним Олівер.

У кімнаті не було вогню, але якийсь чоловік сидів навпочіпки перед холодним каміном; супроти нього на низенькому ослоні сиділа стара жінка. У другому кутку тулилися один до одного кілька обшарпаних дітлахів, а в темному закутку проти дверей лежало щось довге, загорнене в стару подерту ковдру. Олівер здригнувся, натрапивши поглядом на це місце, й мимоволі притиснувся ближче до свого хазяїна; це «щось» було прикрите, але він здогадався, що це – труп.

Чоловік був дуже худий і блідий; його посивіле волосся й борода були скуйовджені, а очі запалені. Обличчя старої геть укрили дрібні зморшки; два останні зуби вищирилися над нижньою губою, а пронизливі очі хворобливо блищали. Страшно було дивитися на цих людей: вони так скидалися на тих пацюків, що гнили перед будинком.

– Ніхто не сміє підходити до неї! – сказав чоловік, гнівно вскакуючи на ноги, коли містер Соуерберрі наблизився до трупа. – Назад, назад, проклятий, коли тобі миле життя!

– Пусте, чоловіче божий, – мовив трунар, що давно вже звик до людського горя у всіх його проявах. – Пусте!

– А я кажу, – скрикнув чоловік, стискаючи руки й дико тупаючи ногами, – я кажу, що не дам закопувати її в землю. Вона там не матиме спокою: гробаки докучатимуть їй, їсти її вони не будуть, ні, вона ж і так уже виснажена вщент.

Замість відповіді на гарячкові слова трунар витяг з кишені сантиметра і став перед тілом навколішки.

– Всі, всі на коліна, упадіть перед нею і вважайте на те, що я скажу! – нараз скрикнув чоловік, падаючи з риданням у ногах померлої. – Кажу вам, вона вмерла з голоду! Я ніколи не думав, що їй так погано, поки її не підтяла гарячка, а тоді я побачив, що від неї залишилися самі кістки й шкіра. У хаті не було ні світла, ні вогню, і вона вмерла в темряві, в темряві! Вона не могла навіть розглянути облич своїх дітей, їй сперло дух, і вона тільки кликала їх! Для неї я жебракував на вулицях, а вони засадили мене до в’язниці.