Тала Княжа - Тиша, що говорить, Тала Княжа

Катя відійшла від вікна й сіла на диван, обіймаючи подушку. Дощ стукотів по склу, ніби відраховуючи її вагання. Вона розуміла: щоб бути з Глібом, треба навчитися говорити щиро, без сарказму чи звинувачень. Але як, коли його стриманість змушувала ховати власну м’якість?

Катя підвелася, відчувши, як у грудях зароджується впевненість. Сьогодні вона не чекатиме його слів. Сьогодні вона скаже перша.

Катя сіла за стіл, відкрила ноутбук і заглибилася в роботу над соціальною кампанією про підтримку жінок у кризі. Логотип, який вона створювала, оживав на екрані: прості лінії спліталися в ніжний силует обіймів. Малювання заспокоювало, повертаючи відчуття рівноваги.

У голові зринула мамина фраза: «Коли боляче, роби щось для інших. Це як нитка, що тримає тебе цілою». Катя всміхнулася, згадуючи тепло її голосу за чаєм. Взяла телефон і набрала маму.

— Мам, я майже закінчила логотип, — сказала з ноткою гордості. — Пам’ятаєш про нитку? Це воно.

— Молодець, Катюшо, — мамин голос був м’яким, як завжди. — Покажеш? І… як ти? З Глібом?

Катя зітхнула, приховуючи неспокій, але відповіла легко:

— Усе гаразд. Просто працюю. Скоро приїду.

Після розмови Катя відкрила чат із Машкою та Ритою. Машка надіслала мем із котом, що кумедно падає з дивана, підписавши: «Це я після трьох кав». Рита кинула смайлик зі сміхом до сліз. Катя, усміхаючись, написала:

«Дівчата, я доробила логотип. Маш, твій кіт — це я вчора, коли намагалася робити йогу. Рит, як твій дедлайн?»

Машка відповіла вмить: «Покажи лого! І йогу знімай на відео — я чекаю».

Рита написала: «Дедлайн тисне, але я жива. Катя, ти крута. Пишаюся тобою».

Катя всміхнулася. Їхні слова гасили сумніви, що залишилися після сцени з Ілоною. Вона глянула на екран: логотип був готовий. І вона відчувала себе готовою — не лише чекати Гліба, а й іти йому назустріч.

Гліб повернувся з чергування. Його очі, втомлені, але живі, зупинилися на Каті з теплом, глибшим за звичну ніжність. Він кинув пакунок із зефіром на стіл і підійшов ближче. Його руки, ще холодні від вулиці, м’яко торкнулися її талії.

— Підвозив сьогодні Ілону до весільного салону, — сказав Гліб. — Вона виходить заміж. А поряд була цукерня, тож узяв нам зефір.

          Катя мовчала, спостерігаючи, як краплі дощу стікають з його пальців, ніби забираючи її сумніви.

Він затримав на ній погляд, очі світилися теплом.

— Як я скучив, — прошепотів. Його голос, низький і хрипкий, обійняв її, наче ніжний дотик.

Катя не встигла відповісти — його губи знайшли її. Повільні, наполегливі, ніби в цей поцілунок він вкладав усе, що не міг сказати. Злість, сумніви про Ілону — усе тануло, як той зефір у теплі його рук.

Він обережно, але впевнено підняв її. Вона обхопила його ногами, відчуваючи, як їхні тіла зливаються в один ритм.

У спальні лунало лише їхнє уривчасте дихання й скрип ліжка, що зливався з шумом дощу. Гліб не стримувався, і в цій близькості Катя бачила його справжнього: не стриманого чоловіка, який ховає біль за спокійним поглядом, а людину, що віддавалася їй без бар’єрів. Його руки, сильні й ніжні, тримали її так, ніби вона була для нього найдорожчою. Катя впивалася пальцями в його плечі, розчиняючись у ньому й дозволяючи собі бути вразливою та справжньою.

Коли вони лежали поруч, розслаблені й близькі, Катя повернулася до нього, її волосся розсипалося по подушці. Світло від вуличного ліхтаря ледь пробивалося крізь штори, кидаючи м’які тіні на його обличчя. Вона легенько торкнулася його грудей, відчуваючи швидке биття його серця.

— Шкода, що ти не завжди такий відкритий, — прошепотіла Катя, її голос тремтів від щирості. — Я б не тікала.

 Гліб мовчав, але його темні, глибокі очі дивилися на неї, ніби він щойно відкрив її заново.

Гліб мовчав, але його очі, темні й глибокі, дивилися на неї так, ніби він уперше побачив її по-справжньому. Її вразливі, щирі слова торкнулися його серця. Гліб не відповів одразу, лише притягнув її ближче, обіймаючи за талію, і цей дотик сказав більше, ніж могли б слова.

Вони лежали в тиші, і їхня близькість, фізична й емоційна, стала мостом — не лише між їхніми тілами, а й між їхніми серцями. У цю мить Катя знала, що їхня любов, хоч і не гучна, міцніша за її страхи, за його мовчання, за всі бурі, що ще попереду.

Катя все частіше спілкувалася з мамою, не обмежуючись повідомленнями чи відеодзвінками, а довгими, теплими, як плед у холодний день, розмовами. Одного вечора, коли Гліб затримався в лікарні, вона ходила кухнею, перебираючи думки, наче пожовклі листівки. Нарешті зателефонувала мамі.

Катя набрала номер і, тримаючи телефон біля вуха, видихнула.

— Привіт, — сказала тихо.

— Привіт, доцю. Усе добре?

Катя помовчала, збираючись із думками.

— Мамо, ти пам’ятаєш, яким тато був стриманим?

— Пам’ятаю, — зітхнула мама з легкою усмішкою. — Я тоді думала, що він мене не чує. А він просто слухав, завжди уважно, по-своєму.