Юрій Павлович Винничук - Легенди Львова. Книга друга

два коти, два орли і два соколи. Павло нічому вже не дивувався, тільки за кожним стукотом відчиняв і пускав нових жалібників. Йому здавалося, що не буде місця у кімнаті, як ще хтось надійде. Та вже ніхто не приходив, Павло співав далі, часом зиркнувши на дивних жалібників — ніхто з них не рухався.

Так минула ніч, почало сіріти. Павло підняв голову з-над Псалтиря — нікого вже не було, усі зникли.

Наступної ночі Павло знову сів читати Псалтир. І знову повторилось те, що й попереднього вечора. Прийшли вояки, дами, коні, хорти, орли, соколи, коти. І знову на світанку зникли.

На третю ніч усе те саме. І хоч Павло уже почав втрачати терпець, але борг перед Памфилом змушував його слухняно відчиняти двері перед усім тим звіринцем.

Та ось ще раз хтось гримнув у двері. За порогом стояв маленький чоловічок, хоч і не карлик, бо все у нього було пропорційне, мав сиву бороду, яка волочилася за ним, наче королівська кирея.

— Пересади мене через поріг, тільки вважай на бороду, — сказав він.

Павло спершу завинув бороду собі на лікоть, тоді підняв малого чоловіка і ледве не впав, бо був той вельми тяжкий. Як тільки поставив його на підлогу, карлик почав рости. Аж до стелі виріс, став таким велетнем, що довга борода вже тільки до землі сягала.

Десь взялося велике крісло, і велетень сів у нього.

— Тепер мене підголи й підстрижи, — наказав Павлові.

Вояки і дами тримали модницю з водою, мило, бритву і ножички. Хоч Павло був і високого зросту, але не міг сягнути голови велетня. Тоді леви й тигриці привели коней осідланих.

— Стань одною ногою на одного коня, другою на другого, — знову наказав велет.

Леви й тигриці загарчали, коні заіржали. Виліз бідний студент на коней, вхопив ножички і почав велета стригти. Спочатку обтяв довгі патли, що звисли мало не до пояса. Потому взявся за вуса і бороду. Потім намилив велетові обличчя та й підголив його так, як належить.

У ту мить десь на Замарстинові запіяв півень. З гуркотом повалився Павло на долівку. Коли підвівся, не було вже нікого. Стояла труна з небіжчиком, в куті столик і крісло, на столику Псалтир. Але долівка була встелена довгим сивим волоссям. Зібрав те волосся Павло та вклав до труни. Тоді сів і заспівав тихенько: «Помилуй м’я Боже, по великій Твоїй милості...»

Незадовго розвиднілось, у далеких кімнатах метушилися слуги. Двері відчинились, увійшла старша пані, певно, вдова. У руках тримала велику книгу в шкіряній оправі.

— Пане студенте, ви відважна й совісна людина. Дякую вам, що ви тут були. Тепер уже зможе мій покійний чоловік без страху йти на вічний спочинок і на суд Божий. Отут маєте сто золотих талярів та ще й ту книгу можете до музею за добрі гроші продати. Покійник займався магією, мав з тим багато клопотів. Завдяки вам звільнився від тих сотворінь, що їх викликав зі сторінок книги, та й ті сотворіння вже не будуть тинятися по білому світі.

Павло стояв остовпілий з Псалтирем у руках. Пані увіпхнула йому в руки книгу, а до кишені калитку з грішми. Майже непритомний, опинився Павло на вулиці. Думав, що це йому снилось, але ні — в кишені дзвеніли монети, в руках була книга. Побіг Павло до Волоської церкви, сів у крилос, розгорнув книгу. На заголовній сторінці красувався напис «Космогонія». В книзі були малюнки левів, тигриць, коней, хортів, котів. Були й дами, два вояки і невеличкий чоловічок з довгою бородою. На останній красувався велетень, гарно підстрижений і підголений.

Павло злякався, чимдуж побіг до парафіяльної канцелярії та віддав книжку до церковного архіву.

Ні живий, ні мертвий приплентався додому. Зате вже міг тепер розрахуватися з Памфилом.

З часом старий так полюбив Павла, що прийняв його як свого сина, послав вчитися хімії та зробив своїм спадкоємцем. Так Павло став ароматерем.

І хоч не раз іще намагався знайти ту віллу, де читав Псалтир, але ніколи не знайшов.

Духи лісу і пустищ

Відміна

У густих лісах у печерах та дуплах жили богиньки або лісниці. Це були волохаті жінки з довжелезним волоссям, вбиралися вони у якесь старе брудне дрантя. У сонячні дні вони любили вигріватися на галявинах, а вночі прокрадалися на людські городи і крали усе, що під руки попало — капусту, буряки, горох, біб. Живилися вони також ягодами, а взимку, коли їм бракувало запасів, наготованих з осені, лизали живицю на соснах.

Інколи богиньки викрадали людських дітей, а на їхнє місце до колиски клали своїх. Правда, не до кожної дитини богинька мала змогу підступити, а тільки до тієї, котру викупали, а воду після купелі вилляли після заходу сонця. Хто про це знав, то виливав воду або перед заходом сонця, або вже наступного дня. Також не можна було купати дітей у п’ятницю.

У Брюховичах молодим господарям так допекли своїми грабунками богиньки, що вони звернулися за порадою до знахарки.

— Богиньки люблять все яскраве, — сказала знахарка. — Підкиньте їм на городі одного червоного чобітка.

Так вони й зробили. Богинька, яка прийшла до них красти моркву, побачила чобіток і взялася примірювати. Ноги у богиньок маленькі, і вона спочатку запхала у чобіток одну ногу, а потім і другу. Смик, смик — витягти не годна. Так вона й пролежала безпорадна до самого ранку, коли її знайшли господарі.

Богиньку зв’язали, привели до хати і посадили на лаві. Заки вони не придумали, що далі з нею робити, то вирішили спочатку поснідати. Та тільки господар сів до столу і взявся за ложку, як богинька почала собі щось мрукати:

— Гм, гм, гм, гм...

— Що ти там мрукаєш? — озвався господар.

— Що мрукаю, те мрукаю.

А коли до столу підсіла й господиня і, перехрестившись, стала їсти, богинька захихотіла.

— Чого ти хихочеш? — знову спитав господар.

— Чого хихочу, того хихочу.

Але господарям уже й ложка до вуст не йшла, і вони продовжували допитуватися.

— Скажу, коли мене пустите, — відповіла богинька.

— Добре, пустимо, але ти також пообіцяй нам, що не будеш на