Анна Акімова - Анхель, Анна Акімова

02.10

Світ з усіх боків намагається змусити мене думати, що я розумніший, ніж я є. Що я розбираюся в багатьох речах краще, ніж я дійсно розбираюся. Що я можу більше, що я повинна хотіти більше. Що я маю радити цим перегонам. 

Якось років 12 тому я провела невеликий експеримент - улюблена книжка. Багато хто з мого оточення називав своєю улюбленою книгою «Майстра і Маргариту». Можливо, через її популярність, її постійне обговорення всі її прочитали. Але коли мова доходила до деталей, виявлялося, що більшість навіть не пам'ятає головних персонажів, не кажучи вже про те, хто і що там робив. Дехто бачив лише кілька серій серіалу і вважав, що цього достатньо.

І ось я одночасно і радію, і ненавиджу екранізації та скорочені версії чогось. Вони створюють ілюзію розуміння. Люди думають, що зрозуміли, про що твір, але насправді їхні знання такі поверхневі. Як роздута поверхня повітряної кульки. Варто лише піднести голку - і ось уже все зруйновано.

Ти можеш бути абсолютно правий, але твій голос все одно буде задавлений натовпом, який кричить голосніше. Тих, хто нібито читав, тих, хто бачить неіснуючі смисли, і тих, хто зміг протиснутися ближче до сцени.

Ми всі нібито зумовлені культурними відмінностями, великими письменниками, яких не читали. Культурним кодом. Але я з жадібністю читала книжки, яких не було в шкільній програмі, ті, що знаходила на полицях у бібліотеці нашої багатомовної родини. А потім вирушала в міську бібліотеку. Її всього чотири стелажі здавалися мені нескінченним всесвітом. Моя уява перетворила її на чарівне місце, як бібліотека в «Гаррі Поттері». Я уявляла, як знімаю запорошену книжку з полиці, відчуваю її важкість у руках. А потім потрапляю в новий Всесвіт. 

Ти береш книжку, а всередині неї - цілий світ. Дивно, що для того, щоб доторкнутися до Всесвіту, потрібно всього лише взяти до рук якісь пописані аркуші, а потім, не відриваючи погляду від них, уявляти собі якісь сюрреалістичні пейзажі. Божевілля якесь.

І ось про що я подумала: все це настільки перебільшено. Адже мене не визначив ніякі великі письменники. Я не пам'ятаю багато чого, і не знаю, що відповідав той чи інший персонаж у певний момент. Чесно.

Мене визначили люди. Тільки їх я пам'ятаю.

Наприклад, дід Семенич, який щодня сидів на лавочці з незмінним виразом обличчя і вчив мене того, що старість буває різною. Він завжди з радістю дивився на небо незалежно від того, блакитним воно було чи сірим. На одне й те саме дерево. На зростаючих дітей сусідів. І дерева, і діти виростали, а Семенич залишався таким самим. Йому було достатньо споглядання для щастя.

Або продавщиця із секонд-хенду, яка звинуватила мою матір у крадіжці рукавичок. Я пам'ятаю, як важко було мамі, як вона плакала, повернувшись додому. Тоді я зрозуміла, як це - бути несправедливо приниженим. Не книжки, а цей епізод навчив мене, що красти - погано.

Моє розуміння добра і зла сформували не книжки, а люди. Люди, які навряд чи тримали більше трьох книжок у своїх руках за все своє життя.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍