Sava - Минуле яке нас міняє, Sava

Життя після бою

Глава 16: Життя після бою

Вадим не міг повірити, що він живий. Всі ці дні в зоні нуля, коли земля під ногами гойдалась від вибухів, а його серце билося, немов останній раз, здавались йому одним великим, темним кошмаром. Бої закінчилися, і він вийшов живим. Лише відчайдушне бажання повернутися до неї — до Ірени, те, що давало йому сили триматися, і тепер це стало його реальністю.

Він сів на бетонну плиту, намагаючись заспокоїти дихання, відчуваючи, як його тіло змучене, але одночасно вільне. Вільне від тих страшних моментів, від страху за кожну секунду, за кожен подих. І це було справжнім дивом. Він живий. І йому потрібно було одне — почути її голос. Зараз, коли все закінчилося, саме вона була тим, що давало сенс цьому життю.

Телефон у його руці важив майже ціле життя. Він набирав її номер, відчуваючи, як долоні тримають його з ледь прихованою тривогою. Весь цей час він намагався не думати про те, що з ними буде далі, не думаючи про їхнє минуле, але зараз усі ці переживання знову з'явилися.

"Алло?" — її голос був таким знайомим і рідним, що він одразу затримав подих. Його серце спочатку розривалося від радості, потім від болю. Вона була такою далеко, а він, знову повернувшись до життя, відчував, як вона була частиною нього.

"Ірено…" — його голос був трохи запізнілим, наче не міг знайти слів, щоб виразити все, що відчував. "Я… я живий. Я вийшов. Я… я тут."

В її голосі була тиша. А потім, лише ледве чутно, вона відповіла:

"Боже, Вадиме… ти не уявляєш, як я переживала… як я чекала, щоб ти повернувся живим. І тепер, коли ти телефонуєш, я навіть не знаю, що сказати. Ти живий, це все, що важливо."

Він чув, як її голос трясеться. Вона плакала. І він теж не міг стриматися. Кожне слово, кожен звук, що долинав до нього через телефон, був тягарем. Як це важко було — не тримати її біля себе, коли вона була єдиною, заради якої він ще стояв на ногах.

"Я так боявся, Ірено. Я не знав, чи повернуся. І якщо б не думав про тебе, я б не витримав. Ти була тим, що давало мені сили, навіть коли все навколо руйнувалося."

Він почув, як вона розридалася в трубку. Її сльози лилися так, наче все те, що вони не могли висловити один одному за всі ці роки, просто вилилося зараз, в цю мить.

"Я теж тебе дуже любила, Вадиме," — її слова звучали крізь плач, і він відчував, як це пробивається крізь серце, немов лезо. "Я так сумувала. Я так сильно тебе чекаю… ти не знаєш, як я боялася, що ти не повернешся. Але зараз ти живий… і це найбільше, що важливо."

Вони мовчали кілька секунд, занурившись у цю важку тишу. Вадим відчував, як кожен його подих тягне з собою біль, про який він не мав сил говорити. Вони оба були змінені війною. Але це не змінювало того факту, що їм все одно було важливо одне одного.

"Я знаю, Ірено," — прошепотів він. "Я знаю… я обіцяю тобі, я повернуся. І ми вип'ємо ту каву, як і обіцяли."

Її плач став тихішим, і він почув, як вона витирає сльози, намагаючись заспокоїти себе.

"Я чекаю, Вадиме. Ми ще маємо час… ми ще все можемо змінити. Ти живий, і це чудово. Все буде добре. Я вірю в нас."

Ці слова пробивали все в його душі, немов лагідний вітер, що стирає всі страхи. Вони стояли на порозі чогось нового, хоча ще не знали, чим це все завершиться. Але це було важливо — вони були живі, і їхні серця знову билися в унісон, незважаючи на всі труднощі.

"Я повернуся, Ірено," — його голос був вже сильним. "Я повернуся за тобою, обіцяю."

І коли він поклав телефон, він відчув, як його груди наповнилися надією. Вони ще не завершили свою історію. Вони ще не закінчили свою боротьбу.

Тепер він знав, що буде боротися не лише за себе, але і за неї. Вона була його обіцянкою, і він мусив повернутися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍