Sava - Минуле яке нас міняє, Sava

Обіцянка кави

Глава 15: Обіцянка кави

Вадим сидів на краю ліжка, одягнений у військову форму, його обличчя було серйозне і спокійне, але очі виділяли весь біль і тривогу, які він намагався приховати. В руках він тримав телефон, і знову листувався з Іреною. Її слова і її обіцянки тепер були для нього єдиним світлом у темному світі війни, де кожен день був боротьбою за життя.

"Ірено, я йду на ноль. Я не знаю, що буде далі, але хочу, щоб ти знала: лиш ти є в моєму серці. Всі ці роки, незважаючи на те, що відбувалося між нами, твоє ім’я було в моїх думках. Ти була моєю надією і моїм болем одночасно. Я не вірю в ідеальні світи, але ти... ти для мене завжди залишатимешся тим, що було справжнім."

Він затримав подих, коли натискав на кнопку відправлення. Його серце билося швидше, але він намагався триматися, хоча усвідомлював, що це могла бути остання можливість сказати їй щось важливе.

Вадим згадав їхні розмови, їхні погляди, коли все було іншим, коли ще були надії на майбутнє. Він завжди пам'ятав, як сміялася Ірена, як вони разом планували своє життя, думали про каву в старому кафе на ринку. Він не міг забути її погляд, її руки, як вона сиділа поруч із ним, не питаючи про майбутнє, а просто будуючи їхнє щастя в моменті.

Вадим залишив телефон на столі і підійшов до вікна. Він дивився на сіре небо, що тягнулося до горизонту, відчуваючи, як його душа розривається. Що залишиться після цього бою? Що він залишить? Яким він буде після того, як цей бій завершиться?

Телефон знову запищав. Це було повідомлення від Ірени.

"Я чекатиму тебе, Вадиме. І я дам тобі ще одну обіцянку: коли ти повернешся, ми вип’ємо каву. Ми просто сядемо і будемо мовчати, знаєш? Я хочу бути з тобою, коли ти повернешся. Без зобов’язань, без історій. Просто ми, і кава."

Вадим відчув, як його серце розтрощилося на мільйон частинок, і водночас наповнилося теплом, якого він давно не відчував. Ці прості слова були тією рятівною ниткою, яка тримала його на межі. Вона пообіцяла йому каву. Це була більше ніж просто обіцянка — це була обіцянка повернення, обіцянка нормальності в тому світі, який для нього став занадто чужим.

"Я повернуся, Ірено. І ми вип’ємо ту каву, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю", — написав він у відповідь. Він більше не сумнівався, що його серце належить лише їй, що він не може вибрати нікого іншого. Вона була його надією.

Він подивився на екран ще раз, на її слова. Вона чекатиме. І цей обітований момент став для нього найбільшим стимулом, чому він мусив повернутися живим. Відчуття, що хоч хтось чекає на нього, хоч щось у цьому світі буде знову так, як було раніше — це було більше, ніж просто обіцянка. Це була його мотивація. І навіть у найтемніші моменти, коли здається, що нічого не має сенсу, він знав, що ця обіцянка буде його спасінням.

Вадим відчув, як його груди стискаються від емоцій, і зробив останнє глибоке вдихання, готуючись до бою. Заради неї, заради того, щоб колись сісти з нею за кавою, він мусив повернутися живим. Він надіслав ще одне коротке повідомлення: "Обіцяю. Чекай на мене."

Потім він сховав телефон у кишені і вийшов з кімнати, готовий до того, що чекає попереду. Але, як би не було важко, його серце залишалось з нею. І навіть у найтемніші моменти бою, він тримав у собі надію на той день, коли вони знову будуть сидіти разом — без слова, просто з чашкою кави, і це буде більше, ніж просто звичайна зустріч.

Це буде їхній момент.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍