Сергій Каріук - Нечиста кров, Сергій Каріук

Голота йшов чамренний, ледве переставляючи ноги. У голові було пусто, на губах — смак чебрецю, яким, здається, пахла уся знахарка від кінчиків пальців до маківки. Чебрець хитав його, Голотину, макітру, а він усе згадував гнучке тіло Сташки, її стогін і ті сороміцькі слова, які зривалися з її палких уст. Із забуття Голота вирвався несподівано для самого себе. Спіткнувся об камінь, зупинився й здивувався, обвівши поглядом вулицю. Ноги самі принесли його до горба, на якому стояв будинок війта. Він здвигнув плечима, покрутив головою, приходячи до тями, а тоді рушив стежкою вгору, до брами. Небезпеку він відчув якимось шостим чуттям, напружився, зіщулився і по-заячому стрибнув у бік, а тоді — на дерево. Зараз же із-за воріт з глухим риком вибіг величезний чорний собацюра з драконячими іклами й клацнув ними у дюймі від ніг Голоти.

— Мурзо, іди-но сюди! — так само безшумно, як кинувся, пес-дракон зник. А з двору вийшла війтова, вона насмішкувато дивилася на Голоту, який сидів на гілці великої груші, жуючи дичку.

— Я думала, Голота — сміливий лицар, а виявляється, полохливий, як заєць!

— По-перше, пані, я не сміливий, а славетний лицар. Є різниця, і чимала. Славетним воїнам, коли їм можуть собаки дупу погризти, усіма лицарськими кодексами дозволяється ховатися на груші. Але лише на дичці! Бо інакше — ганьба на все життя, — підняв він палець догори. — По-друге, я не злякався, а змінив позицію, військове мистецтво — то складна наука й іноді, аби перемогти, треба відступити…

— На гілку старої груші?

— Тут, у вишині серед гілля, я мав час поміркувати, яку тактику обрати, як провести розвідку. Ви просто не побачили, як я діяв би далі. О, то було б блискавично! Швидке захоплення ворога з флангів, і зрештою — coup de collier! — вирішальний удар.

— Це ж Мурза, Голото, на ньому сусідська дітлашня мало не верхи катається. Він би вас хіба зализав до смерті…

— Знаєте, пані, думаю, бути зализаним до смерті теж не надто приємно! — теревенив далі нісенітниці Голота, спускаючись. — Від цього ваш іклань не стає менш небезпечним, особливо для моїх шароварів та сап’янців. До речі, звіра вже прив’язали? — озираючись, спитав він.

— Так, злазьте, злазьте, мій Ланселоте, — зі сміхом відповідала війтова.

— Пречудово! Ось вам і чергова прекрасна перемога славетного воїна, моя Гвіневро, — пафосно промовив Голота, зіскакуючи з груші. — Присвячую її вам!

— О, ви такий люб’язний, мій лицарю.

— Ви змушуєте мене червоніти. Може, зайдемо до будинку, поки мене не атакував отой ваш одноокий півень і мені не довелося вступати у протиборство ще з одною диявольською вигадкою підступного fatum[36]. Щось ваша звірина сьогодні агресивно налаштована, а знову звершувати геркулесівські подвиги мені не хочеться. По одному за раз.

Вітальня війтового будинку різко вирізнялася з-поміж інших господ, які Голота бачив у цій окрузі. Видно було, що її облаштували, відчуваючи, як то кажуть французи, «ностальгію», тож Голоті здалося, що він зайшов у празьку кам’яницю. Темне лаковане дерево, лави, тяжкий стіл, ковані підсвічники виглядали досить дивно.

«Ніяких тобі ікон та рушників, — подумав Голота, — й перехреститися немає куди». Він обдивився все довкола й урешті сів на край лави, притримуючи карабелу.

— Місцеві, які заходять до будинку, мабуть, трохи здивовані, коли бачать таку собі Богемію на Волині.

— Це не зовсім Богемія, а скоріше Сілезія, я ж звідти родом. Краваржу все одно, а я й досі сумую за своїм Рацибужем. Ви були там? Ні? Дуже миле містечко, у мене завжди навертаються на очі сльози, коли його згадую. Знаєте, от на Купала тутешні всі плетуть вінки, стрибають через вогонь, ходять лісом папороть шукають, а я по-своєму, по-сілезьки його святкую. Печу печиво й мугикаю своє graj, słońce, graj, tutaj sa twoi słończeta і потім роздаю солодощі малечі… — засміялася вона й швидко додала: — Та й навряд чи ця господа впадає в очі, бо не думаю, що дуже багато людей заходило сюди. Краварж усі питання з посполитими вирішує надворі, а шляхтичів ми приймаємо в іншому крилі.

— А хіба шляхтичі приїздять ще в Болотківці? — Голота подивився на війтову, ураз зробившись серйозним. — Бо ж тут їх нині вбивають чи не по трьох за день, та ще й найрізноманітнішими способами.

— Так, пане Голото, поголос про ті смерті в шинку й про спалення пішов по всій окрузі. Уже навіть гінці приїздили з навколишніх сіл, питали, чи здихалися ми упирів. Отака в нас тут цивілізація, — з гіркотою відказала війтова, дивлячись у вікно.

— Хм, лише дивом тут і мене не здихалися. Якби не ви і не щасливий збіг обставин, пані, я б уже просмалився на вигоні, як ото той нещасний Котович.

Краваржова лише нахилила голову, нічого не сказавши. Голота ж продовжив:

— Софіє, я не ходитиму навколо… Я плекаю до вас, хм, — закашлявся Голота, — певні почуття… Наприклад, вдячність. Отже! Кхе, волинське повітря мені явно не йде на користь, але contra spem spero,[37] що звикну… Можливо, через те, що ви не дали мене спалити відразу, можливо, через те, що не дали повісити мене потім. Так чи інакше, ви — єдина близька мені людина в цій глушині. І єдина, хто може допомогти в цій заплутаній historia зі смертями, упирями, відьмаками й іншою волинською чортівнею.

— Дуже приємно це чути, але… — потупилася Краваржова.

— Жодних «але», тільки з вами я можу поговорити відверто, без заплутаних натяків та недомовок, — промовив Голота й замовк.

— Кажіть же, — перервала мовчанку, що затягнулася, війтова.

— Лукомський та ваш чоловік уклали угоду, яка коштувала мені немало часу й умовлянь цих упертих дурнів, вибачте, Софіє, — покосився Голота на війтову. — І тепер я намагаюся розплутати смерті в шинку, які спровокували цілу низку інших смертей, які у свою чергу у будь-який день можуть призвести до справжньої різанини. І це таки станеться, якщо я не знайду вбивць раніше.

— Я це розумію, але що я можу зробити для вас? — здивовано запитала Краваржова.

Голота помовчав, потім устав і заходив по кімнаті, гучно гупаючи чоботами та стискаючи карабелу однією рукою.

— Пані, я вже кілька днів шукаю відповіді на питання. І ті відповіді завжди одні й ті ж. Усе вказує на те, що… — Голота помовчав, відвернувшись. — Що до вбивств причетний ваш чоловік.

— Це неправда, — відрізала Краваржова, різко скочивши зі стільця.

— Дивіться самі, — повернувся Голота до жінки й знову почав міряти кроками чеську вітальню. — In ultimo ми маємо: primo — померлого від невідомої отрути Калиновського, з яким ваш чоловік рубався на шаблях торік, secundo