Сергій Каріук - Нечиста кров, Сергій Каріук

Голота вже мало не засинав, коли почув якийсь шурхіт, а за ним відчув легкі дотики до його спини. Він повертів головою, розсіюючи дрімоту, а ще за мить зрозумів, ЩО торкається його спини. Голота злякано розвернувся до знахарки й побачив замість закутаної у хустку баби молоду чорноволосу смугляву дівчину, що зараз широко усміхалася перлами зубів, виставляючи напоказ те, чим вона тільки-но лікувала його, — великі темні й пружні, як яблука, груди.

— Як це? — лише й зміг видавити з себе Голота.

Знахарка у відповідь зареготала й нахилилася ближче:

— А ти чекав побачити тут старезну відьму з величезним носом у бородавках? — дзвінко запитала вона.

— Ну, так… — промимрив Голота.

— Ну то виривайся й тікай… Бо з’їм…

Вириватися й тікати Голота чомусь не мав і найменшого бажання. А от бажання іншого ґатунку Федотиха відчула відразу й знову зайшлася своїм тихим сміхом, знайшла Голотині руки й поклала собі на перса…

Голота лежав, важко дихаючи, хоча від любовних ігор з вигадливою на різні штукенції знахаркою вже минуло добряче часу. Його голова ще крутилася, по тілу хвилями розходилася приємна млість і хотілося заплющити очі й заснути.

— Полеж трохи, — засміялася до нього Федотиха. — Відпочинь, дорогенький.

— Та я б і не встав, ноги не тримають…

— А спина як? Минуло?

— Та щось стало припікати знову…

— Е ні, мудрагелю, доста на сьогодні, а то й так подумав собі, що я гуляща! І не думай, що Сташка під час першої ж зустрічі з тобою на піч стрибнула, — удавано суворо пригрозила вона Голоті своїм пальчиком. — У нас, щоб ти знав, з тобою не перша здибанка, а вже друга! Пам’ятаєш, як ти в шинку мені руку подавав і якимись іноземними словами сипав? — зареготала вона.

— Так то ти була? — і собі згадав Голота бабцю, а знахарка лише струснула гривою чорного волосся.

— Саме тоді зрозуміла, Голотонько, що рано чи пізно ти прийдеш до мене. Таке я відчуваю. Люблю таких, як ти, а як люблю серцем, то полюблю й стегенцем, — знову приснула вона в жменю. — Не звикла я ото кохати і зітхати на призьбі, а про любощі боятися й думати.

— А чого не боїшся?

— Бо не маю чого боятися. Не захочу, то й не матиму дитя чи хвороби поганої. Не те, що ті побожні й слухняні дочки, що в церкві дивляться на мене, як на посмітюху, згорда… — зло стуливши губи, проказала Федотиха і замовкла. — Дурні, як ступи, тримають-тримають свої ноги докупи, але ж не втримують і тоді до мене біжать, аж падають. Просять, стоять на колінах, «допоможи, дівчинонько, допоможи, мила», — перекривила вона.

— І допомагаєш?

— Та допомагаю, бо живу з того.

— І вроки відводиш, і травами лікуєш? — примруживши око, запитав Голота.

— Буває, а чого це ти питаєш?

— То до тебе всі ходять? А шинкарка ходила?

— Ходила колись. Лихоманка її трусила, то лікувала!

— А коли була востаннє?

— Та і не згадаю, мабуть, на Паску, чи що? Та що ти мене допитуєш, ти її подругу питай!

— Яку це?

— А війтову!

— То вони дружили?

— Ну на людях, то ні. Бо хто така війтова, а хто — шинкарка? Шинкарка в селі те саме, що блудниця, а війтова — поважна шляхтянка. Але ж я бачила, як шинкарка ходила до будинку війта… Тишком, увечері.

— А що то за упирські чари, про які ти людям казала, про моровицю?

— Коли це, не пам’ятаю?

— А в шинку, коли Калиновський і кучер його померли.

Федотиха помовчала, шарудячи чимось у коморі. Урешті розігнулася й дала Голоті склянку.

— Живокіст. Натиратимеш спину на ніч. А про моровицю… Моровицю на людей упир може насилати і кров смоктати, і товар морити. Багато що може, — відсторонено відказала Федотиха.

— І ти думаєш, що упир людей у селі повбивав?

— Так вони самі так вирішили, я лише погодилася. Що їм казати? Дурні вони, темні.

— А сама що думаєш? — вперто не відступався Голота.

— Потруїли їх. А чи упирі, чи люди — хтозна, — відказала знахарка.

— А чого ти малому шинкареві про людей нічого не казала, лише про упирів?

— Бо вони чують те, що хочуть. Казала я не про упирів, а про те, що потруїли людей упирським зіллям.

— Яким таким зіллям, таке що, є? — здивувався Голота.

— То так травники називають. Мало хто може приготувати…

— А ти? — подивився в очі коханці Голота.

— А я можу, — не відриваючи погляду, відповіла дівчина.

— То ти й отрути знаєш?

— Я взагалі багато чого знаю, миласю. Ти б знав, хто тільки до мене не ходив і чого тільки не просив зробити… Знаю я отрути, ой знаю… А як же мені їх не знати, коли он минулого літа пан Поклонський з останніх сил до мене приїхав і впав на порозі, коли дружина його миш’яком потруїла. Мусила знати, що то за потрава, щоб якось його з того світу витягати.

— То ти протиотруту готувала?

— Готувала.

— І що, від упирського зілля є?

— Є.

Федотиха пильно подивилася, на Голоту. Зіскочила з лавки, підняла віко скрині й дістала маленький вузлик з перетертими у порох якимись травами.

— Бери. Тілько тримай біля себе. Допоможе не лише від упирського, від будь-якого зілля, треба тільки відразу цей вузлик кинути до рота, пожувати й водою запити…

— То, може, ти й приготувала й отруїла? — промовив Голота, нюхаючи дивний жмутик.

— Ні, — спокійно відповіла дівчина.

— А хто міг?

— Ніхто не міг. Я одна така, що знає трави в окрузі — аж до Дубна й Кремінця. Ще, кажуть, в Острозі є, але та не зробить упирське зілля.

— Але хтось таки зробив?

— Сама голову сушу. Бо ж цікаво.

Голота подивився на Федотиху, що знову залізла на лавку і тепер сиділа, хитаючи голими повними смуглявими ногами. Вона склала руки, нахилила голову і дивилася своїми яскраво-карими очима на Голоту. Він хотів щось було сказати, а тоді затнувся і кахикнув, потім ще.

— Знаєш, щось знову в попереку коле. Наче ножаками хто ріже. От тобі хрест, не брешу! Що то може бути, як думаєш? — запопадливо запитав він, намагаючись не дивитися на налиті знахарчині груди, що підскакували кожен раз, коли вона хитала ногами. Та відвести погляд не вдавалося ні на секунду, очі тягнуло до них так же незворотньо, як стрілку морського компаса до півночі.

Розділ 7

В якому Голота досить неоковирно намагається дізнатися правду й, на диво, отримує таки на свої плутані питання відповіді

Від Федотихи