Ірен Вастро - Право на щастя, Ірен Вастро

-Сестричко, я маю їхати, щоб ти тут жила спокійно.- каже брат мене обіймаючи.

-Синку.- каже мама плачучи.

-Маио, все  буде добре. Скоро зустрінемося знову.- каже всміхаючись.

-Сину, я пишаюся тобою.- каже тато.

Брат сідає в авто і зникає за рогом будинку. Чому через цю кляту війну ми не можемо жити  як раніше? Ненавиджу її!!!

-Привіт.- дзвонить коханий.

-Привіт.-кажу я.

-Провели брата?- питає.

-Так. – кажу сумно.

-Обернись.- каже.

Повертаюся та бачу його авто. Біжу до нього. Він виходить з авто та підхопивши на руки кружляє в обіймах.

-Моє ти сонце.- каже поправляючи шапку, що сповзла. Починає падати біленький сніжок.- Я маю тобі дещо сказати.- каже він.

-Що?- питаю з цікавістю.

-Батько завтра повертається в своє крісло директора.- каже він.

-А ти?- питаю, передчуваючи щось неприємне.

-А я йду на війну.- каже коханий, а я ледь тримаюся на ногах.

-Ти жартуєш?- питає з надією.

-Ні, сонце. Не жартую. Дивлячись на твого брата і інших знайомих, я зрозумів, що маю їм трохи допомогти. Їм там важко.- каже дивлячись в далечінь.

-Чому не порадився зі мною?- питаю.

-Ти б мене відмовила.- каже.

-Звісно відмовила б.- кажу грізно.

-Софіє, настав  час і мені захистити свою Батьківщину, родину і мою кохану…- каже Руслан.

Ось таке рішення прийняв наш герой.  Чи правильно він вчинив? Здається випробування для нашої Софії продовжуються.

Ваша ІРЕН ВАСТРО