Міхал Шмеляк - Селище, Міхал Шмеляк

Цього разу я одягався з радістю. Міліцейська робота, це було щось. Розслідування місця злочину, як у коміксах про капітана Жбіка чи в серіалі з лейтенантом Боревичем. Хлопці ніколи мені не повірять, якщо я їм розкажу.

Ми стояли в дверях, одягнені, як на війну, і з чотирма ліхтариками. Мій дядько подивився  і підморгнув мені. Він бачив моє хвилювання і чудово його розумів, хоча мені було трохи соромно. Моя сусідка зникла, і я був радий брати участь у її пошуках.

Ми рушили.

Похід був коротким, бо Вишневські були нашими сусідами. З правого боку від нашого будинку була дідова хата, а з лівого боку жили Зоська та Ануля. Проте навіть ці десяток-інший метрів доставляли нам неприємні наслідки — різкий сніг бив прямо в обличчя. Ми швидко дійшли до дверей і зайшли всередину. Ще на порозі дядько мене зупинив.

– Тут ми роздягнемося, – наказав він. – Вішаємо все біля дверей. Але спочатку присвіти.

Я швидко увімкнув квадратний ліхтарик, який дід завжди називав батарейкою. Я провів жовте світло по коридору, але там не було нічого підозрілого. Плетений кошик для мокрих речей, гумові чоботи, чорна парасолька і нові берлоце[14].

– Щось не так? – спитав дядько.

– Все як завжди, – відповів я, бо бував тут часто. Я часом позичав в Анулі підручник з математики, бо в моєму було вирвано два розділи, а оскільки Зоська була вдовою, то ми з батьком допомагали їм по господарству. Дров там нарубати, іноді щось робили в хаті.

Я почав роздягатися, але дядько мене зупинив.

– Поглянь на свій одяг, – наказав він. – Який він? А яким був, коли ми повернулися з меси?

– Ну, весь в снігу, – відповів я, дивлячись на рукави куртки, і відразу зрозумів. – Якби вона прийшла додому і скинула одяг, тут було б мокро. Весь цей сніг би розтанув.

– Так точно, – підтвердив дядько. – Пам’ятаєш наш передпокій, там були калюжі від взуття, та ще й такі, що твоя мама ганчірки на них клала, а біля печі все сушилось і текло, як з щойно випраного.

– Вона не повернулася додому, – сказав я.

– Не повернулася, - погодився дядько. – Хіба що, як порядна дівчина віднесла б мокрий одяг у ванну й повісила, то Зоська б це побачила.

– То куди вона поділася?

– Ось що нам потрібно з’ясувати. Ми роздягаємося.

– А не треба її шукати? – здивувався я.

– На це прийде час, – відповів Янек. – Якщо вона кудись пішла, то напевно мала причину. Також можливо, що вона так і не дійшла до дому.

– Але Анджеєк… – почав я, але зупинився. – Думаєш, він їй щось зробив?

– У переважній більшості випадків за смертю людини стоїть хтось із близьких, чоловік чи хлопець, коханець, іноді батько. Тут завжди шукають людей на самому початку, а вже потім перевіряють на незнайомців.

– Але навіщо йому її вбивати? – запитав я. – Вони ж, начебто, були близькі.

– Це ми і спробуємо з’ясувати.

Ми залишили взуття та верхній одяг у передпокої та пішли на кухню. Було тепло, під піччю постійно палав вогонь, у повітрі ще відчувався аромат святвечірніх страв, найвідчутнішим був капуста та горох.

– Знаєш, де її кімната? – запитав дядько.

– На горищі, – відповів я і попрямував у тому напрямку.

Ми піднялися скрипучими сходами, було б корисно перевірити, чи добре тримаються східці, і змазати все це воском. Нагорі були тільки двері в кімнату Анулі та ще на горище, яке займало половину горища.

– Нічого не чіпай, – сказав дядько, потім натиснув на самий кінчик дверної ручки і зайшов усередину за променем ліхтарика.

Я пішов за ним і в світлі щойно запаленої гасової лампи побачив те, чого й очікував — порожню й охайну кімнату з акуратно застеленим ліжком. Все було як завжди, диван біля стіни, старий стіл під вікном, який служив письмовим столом, шафа і комод, на стіні плакат "Червоних Гітар", який повідомляв, що "Граємо і співаємо найгучніше в Польщі". Романтична дівчина, вона все ж слухала цей гурт, хоча її однолітки в шкільних коридорах вже наспівували "Пішки до літа" "Байму". На тумбочці біля ліжка стояла щербата чайна чашка, наче самотній вартовий безладу, знак того, що тут все-таки хтось живе.

– І як? – запитав дядько.

– Все нормально, – відповів я. – Але як не дивно, я вперше тут один, без Анулі.

– Обдивись навколо, і якщо потрібно чогось торкнутися, не хапай пальцями.

Ян простягнув мені полотняну хустку з картатим візерунком на кутиках, другу взяв сам і пішов до шафи.

– Хіба дозволено нишпорити в речах? – запитав я.

– Не зазвичай, – відповів він. - Але зараз те, що ми знайдемо, може врятувати їй життя. Вона зникла, і, можливо, хтось її кудись заманив і посадив під замок, хто знає.

– Анджеєк?

– Можливо, що і він. Переглядай речі і клади усе на місце.

Мені не вистачало сміливості, але що було робити, можливо, ми справді могли врятували їй життя, хто знає. Я підійшов до столу, де, окрім гасової лампи, лежали шкільні зошити та кілька підручників Анулі. Решта була в сумці біля ліжка. У нас були різдвяні канікули, але Ануля була старанною ученицею, мабуть, вчилася й тепер, коли ми воліли пити самогон у сараї старого Брися.

На полиці біля ліжка стояв програвач і кілька дисків, а також новенька радянський радіоприймач "Нейва", якому я їй щиро заздрив. Хоча Зоська була вдовою, її брата як дипломата відправили на якийсь пост десь у Радянському Союзі, і звідти він надсилав посилки, тому Ануля часто отримувала від дядька речі, яких у Польщі не було. Радіоприймач був однією з таких маленьких перлин.

– Хлопці ще збираються в сараї старого Брися? – запитав дядько.

– Але що ми? – запитав я.

– Заспокойся, ще нещодавно і я туди ходив, – відповів він.

– Ну, так, – сказав я.

– А дівчата? За моїх часів вони ходили на стару молочарню.

– Два роки тому її спалила блискавка.

– То куди вони тепер ходять?

– Вони радше запрошують одна одну додому.

– Ануля була тиха і богобоязлива, така сіра мишка, так?

– Мабуть так, ввічлива та розумна дівчина. Вчилась краще за всіх.

– Сіре пальто, сірий светр, сіре життя.

– Ніби так.

– Але подружки в неї були?

– Звичайно, - продовжив я. – Навіть якщо вона не ходила з ними на забави, то її любили, тому що вона допомагала їм з