Міхал Шмеляк - Селище, Міхал Шмеляк

– Моя Ануля не приїхала додому з пастушої меси, – сказала Зоська, не чекаючи, поки ми роздягнемося і зігріємося.

– Знаю, хлопець мені все розповів, – відповів селищний голова.

– Вона була з вами? – запитала жінка. – Ви, мабуть, усіх порахували.

– Зосю, я перерахував людей, і всього їх було сорок сім чоловік, – відповів Бернард. – Але не впізнаю всіх, хто там був. І в селищі, і після меси всі грузилися в автобус і я не дивився хто їде, а хто ні.

– Вона точно поїхала, – з непохитною впевненістю в голосі сказала жінка.

– Коли ми евакуйовувалися, – продовжив Бернард, беручи від мами чашку кави, – була велика плутанина, я просто перераховував людей. І чи була вона? Ну, я думаю, що вона могла бути.

– Так вона і була. – Зоська вчепилася за слова селищного голови, як потопельник за соломинку з прислів'я.

– Думаю, так, – відповів Бернард, але за тоном його голосу було видно, що він не впевнений.

– А як пан рахував людей на поверненні, ви її бачили? – запитав батько.

У відповідь голова зробив солідний ковток із чашки й знизав плечима.

– Після аварії з автобуса вийшли 47 осіб, у тому числі діти, і стільки ж прийшло до селища, – сказав він. – Якщо вона була в автобусі, то повернулася з нами.

– Анджеєк знатиме, – важко зітхнувши, сказав я, бо розумів, що незабаром мені доведеться брести через усе селище до будинку водія автобуса.

– Так, він повинен, – сказав батько, і Бернард кивнув.

– Тому що водій? – запитала Зоська.

– Бо тягнулися один до одного, – відповів селищний голова.

– Та що ви там кажете, – обурилася жінка. – Моя Ануля зовсім не думала про хлопців. Вона тільки молилася вдома і мріяла стати економкою у священика, а може, навіть у монастир. Вона навіть їздила на реколекції[13] в Єлєню Гуру.

Її слів ніхто не коментував, бо відомо, що батьки найменше знають про своїх дітей і бачать лише те, що хочуть бачити. Ануля стріляла очима хлопцям, як і кожна дівчина її віку, вона була гарненька та ставна, тому ми теж заглядалися на неї. Навіть Мєтек намагався підкочуватися до неї, але вона дивилася на Анджеєка, і було відомо, що вона сідала в його автобус при кожній нагоді, щоб залишитися з ним, і вона, мабуть, ніколи не бачила ніяких реколекцій в Єлєній Гурі, за це я міг би дати собі руку відрубати.

Я допив каву й знову почав одягатися. На щастя, надворі почало видніти, хоча, незважаючи на світанок, погода зовсім не покращувалася; дуло так само сильно, як і вночі, може навіть сильніше. Але завдяки тому, що десь за темними важкими хмарами яскраво світило сонце, йшлося краще і швидше. Вже не треба було йти по снігу навпомацки, але час від часу можна було підняти голову й дивитися на дорогу. Назад я мав йти за вітром, що дало б мені трохи передихнути.

Анджеєк теж не спав, він сидів на кухні біля плити й нервово палив цигарку. Я постукав у вікно, і він швидко впустив мене. Почувши, про що я розповів, він негайно одягнувся і без зайвих розмов пішов до нас додому.

За вітром йти було легше, а якби на ногах були лижі, мабуть, навіть палицями не доводилося б допомагати собі.

Вдома нас чекала приймальний комітет, в тому числі мій дядько, який допомагав мамі готувати сніданок для всіх.

– Чому ви мене раніше не розбудили? – обурився дядько, коли ми з Анджеєком зняли засніжену одежу.

– Тому що ти гість, – відповів батько. – А чим би ти допоміг?

– Ходімо, – змусив їх замовкнути Бернард, наповнюючи чарки наливкою і даючи розігрітися мені й Анджеєку. – Треба швидко знайти Анулю, а не сперечатися тут.

– Говори, Анджейку, – наказав батько, щойно ми випили й сіли за стіл. – Ануля була на пастушій месі?

– Була, – упевнено відповів хлопець.

– Вона поверталася з нами? – запитав селищний голова.

– Так, вона сиділа спереду, – відповів Анджеєк. – А коли ми повернулися в селище, я проводжав її до хати, щоб вона не загубилася в завірюсі.

– Вона зайшла додому? – запитав дядько.

Тут Анджеєк кинув боязкий погляд на Зоську, а потім благальний погляд на голову.

– Кажи, нікого не бійся, – сказав Бернард. – Нам треба знати.

– Не знаю, чи заходила вона в будинок, – тихо відповів хлопець. - Вона ніколи не дозволяла мені зайти за хвіртку, щоб... - Він замовк.

– Ну, щоб ніхто з домочадців не побачив, що вона повернулася з тобою, – додав за нього Бернард.

– Так, так, – тихо підтвердив Анджеєк.

Зоська сиділа непорушно, її лютий вираз сповіщав, що вона отримала дві трагічні новини в перший день Різдва, її донька зникла безвісти, і, як виявилося, вона могла не бути незайманою і кохала іншого хлопця, а не Ісуса Христа.

– Так що з цим у нас ясність, – сказав дядько Ян. – Вона була на месі і повернулася, але невідомо, чи дійшла додому. Я хотів би побачити ваше мекання, пані Вишневська.

– Але її немає вдома, – відповіла жінка. – Я все обшукала.

– Я не стану її шукати, – відповів дядько.

– А що ж? – запитала здивована Зоська.

– Сліди, – відповів той.

– Янек - міліціонер, – пояснила мати, хоча всі це знали, але, мабуть, це потрібно було сказати вголос, щоб підтвердити його дії.

– Тоді ходімо, – сказав тато і підвівся зі стільця.

– Ні, – запротестував дядько. – Я йду сам, і тільки Міхал мені допоможе.

– Чому це? – здивувався батько.

– Чим більше людей, тим гірше, – пояснив дядько. – А в хлопця очі молоді, він скоріше щось побачить. Віддайте всі ліхтарики, які у вас є, бо струму нема, і треба підсвічувати.

– Хата відкрита, – з легким відтінком надії повідомила Зоська, настрій їй,  мабуть, підняло те, що справою займеться поліція.

– А як була одягнена Ануля? – запитав дядько.

– Сіре пальто, сині вовняні рукавички і така ж шапка, – описала дочку жінка. – Нові чобітки, чорні "козачки" без каблука, ледве встигла до Різдва, півдня в черзі стояла. Сукня у неї теж була вовняна, з такої сірої пряжі, я все сама в’язала.

– Добре, тоді ходімо, – наказав дядько