Міхал Шмеляк - Селище, Міхал Шмеляк

– Анулі нема, – сказала Зоська і заплакала. Тільки тепер я побачив, що той сніг на її обличчі — це насправді замерзлі сльози.

– Як це немає? – запитав батько.

– Вона з меси не повернулася. Сама поїхала, бо після того перелому, коли я влітку впала з драбини, нога болить як біс, і важко ходити. Я її виправила, а сама пішла спати. Нещодавно прокинувся, вирішила перевірити, чи вона спить, а її немає. Вона не повернулася.

– Може, кудись вийшла? – запропонував тато, хоч і не зовсім розумно, бо куди їй подітися в таку заметіль, але наші голови завжди шукають найпростішого рішення. Як сказав мені колись шкільний учитель: якщо чуєш цокіт копит по дорозі, то чекаєш коней, хоча у зебр теж є копита.

– Та де там вийшла, – запротестувала Зоська. — Вона не повернулася. Нема її вбрання, взуття, нічого. Як поїхала, то не повернулася. Ви ж на пастирці були, бачили її?

Батько подивився на мене, я на нього. Чи Ануля була з нами? Не знаю, бо дивився на Аліцію і не бачив жодної дівчини, крім неї. Можливо, вона була. Можливо, її і не було.

– Михась, ти бачив Анулю? – запитав він.

– Вона не сиділа поруч зі мною в автобусі, – ухильно відповів я. – А потім і сам батько знає, після тієї аварії, воно якось...

Власне, нещасний випадок. Чи була вона серед тих, хто скочувався з даху автобуса? Я повинен пам'ятати її. Але ні, я просто чекав, коли Аліція спуститься в мої обійми, щоб я міг потримати її ще трохи. Але я знаю, хто її чекав.

– Треба запитати у Мєтека, – сказав я. — У нього хороша пам'ять. Або у Бернарда.

– Аварія? – запитала жінка, прикриваючи рота руками. – Ісус Марія.

– Заспокойся, Зоська, – лагідно сказав батько. – Ні з ким нічого не сталося. Автобус занесло, він застряг у кюветі і нам довелося повертатися пішки. Але ні з кого волосинки не впало. Ми навіть не побилися сильно, тому, якщо їхала з нами, вона вийшла цілою та неушкодженою.

– Ну, а як вона не їхала? – розлютилася жінка. – Вона ж відправилася на пастерку.

– Бернарда треба запитати, – запропонував я. – Повертаючись до селища, він перевірив, чи всі прибули.

– Так, правильно, – погодився тато. – Він йшов попереду, а потім стояв і рахував людей. Він знатиме.

– А може, вона залишилася десь позаду? – знову заломила руки Зоська. – Посковзнулася, впала в кювет, вітер завив, а ніхто не чув.

– Саме для цього Бернард усіх рахував, – відповів батько.

– Крім того, я, Мєтек і Пшемек йшли останніми, – сказав я. – Треба було бути обережними, щоб ніхто не заблукав у цій завірюсі. І вона точно не залишилася.

– Міхасю, одягайся тепліше та йди за Бернардом, – наказав батько. – Нехай скаже, чи була Ануля на месі, чи ні.

Я кивнув і пішов до своєї кімнати нагорі. Так як у бабусі з дідусем була своя халупа, і до нас приходили тільки посидіти, то в нашій хаті було багато місця. У батьків була своя кімната і я, як старший, також мав окрему кімнату, а решта дітлашні розташовувались у двох менших. Батько і так зазвичай спав в кухні на жорсткому розкладному кріслі, тому що в нього боліла спина, і йому найкраще було лежати на твердому.

Я натяг на себе все, що було, бо надворі лютувала хуртовина. Якщо історії про Мару, богиню зими, були правдою, її щось мало розлютитися. Може, те, що Бог сьогодні народжується, а це не її віра, і вона хотіла висловити свою тугу за старими часами?

Я спускався по сходах і почав пітніти, але знав, що як тільки вийду за двері, холод пройме мене наскрізь. Стійких до цієї погоди не було. У передпокої я надів і застібнув на ногах карплі[12], бо Зоська сказала, що снігу вже по пояс, і навіть двері відчинити важко.

І так сталося, коли я змінив теплі нутрощі будинку на грудневу ніч, наповнену шаленою віхолою, мене повністю заморозило. Ніби якась сила не просто скидала з неба незліченні тонни снігу, а підхоплювала навіть той, що вже випав, і змушувала його танцювати знову, не даючи йому ні хвилини перепочинку. Кожен розстібнутий ґудзик і незатягнутий ремінь, кожна тріщина в панцирі з вовняного одягу одразу давали про себе знати пекучим холодом. Мені ще пощастило, що Бернард жив неподалік, всього за п’ять будинків від нас, тому що дорога туди була жахлива, ніби я йшов у басейні, наповненому снігом, через кілька кроків я вже не бачив нашого будинку.

Він не спав, але світло в вікні я побачив лише тоді, коли підійшов до хати й постукав у двері, бажаючи хоч на мить повернутися в тепле нутро. На щастя, господар швидко відчинив двері і впустив мене, не дуже знаючи, з ким має справу, бо моє обличчя було закрите шарфом.

Будинки, куди нас переселили, були пристойні, цегляні і, головне, колишні німецькі, а німець може й свиня, але не дурний. Кожна хата мала додатковий вхід до хати, як раз на потреби зими, збудований з підвітряного боку, піднятий на кілька сходинок і накритий дахом. Іноді це були головні двері в будинок, іноді це були бічні або задні двері, але в будь-якому випадку вони чудово працювали, і навіть у дуже сніжні зими ви могли без проблем вийти з дому.

Бернард вислухав мою справу, перед тим напоївши мене чашкою гарячої ячмінної кави, щоб зігріти мене, потім жваво одягнувся і, побачивши, що я обліплений снігом, дістав із шафи все, що мав на зиму. Він одягнув карплі, і ми рушили назад.

Я думав, що буде легше, бо ми підемо по моїх слідах, але де там, їх відразу  засипало. У Бернара був ліхтарик, але його світло було ні до чого, буря жадібно пожирала його, ніби хотіла лише одного: щоб у світі панували темрява й хаос.

Зоська чекала, заплакана, а мама вже з’явилася на кухні і втішала сусідку. Батько нервово смикав себе за вуса й ходив туди-сюди. Так буває, коли людина безсила і нічого не може вдіяти з проблемою, тоді починає бігати, як лев у клітці.

– Дай мені чогось теплого випити, – попросив Бернард, і я зовсім не здивувався, ми йшли, може, хвилин п’ятнадцять, але мені здавалося, що