Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Цікаво знати, що це за шум і метушня в них нагорі, – мовив мій батько, звертаючись після півторагодинного мовчання до дядька Тобі, – який, треба вам сказати, сидів по інший бік каміна, посмалюючи ввесь час свою люльку в німому спогляданні нової пари чорних плисових штанів, які красувалися на нім. – Що у них там діється, братику? – сказав мій батько. – Ми ледве можемо чути один одного.

– Я гадаю, – відповів дядько Тобі, виймаючи при цих словах із рота люльку та вдаряючи двічі-тричі голівкою об ніготь великого пальця лівої руки, – я гадаю… – сказав він. – Але, щоб ви правильно зрозуміли думки дядька Тобі про цей предмет, вас треба спершу трохи познайомити з його характером, контури якого я вам зараз накидаю, після чого розмова між ним і моїм батьком може благополучно тривати.

– Скажіть, як називалася людина, – я пишу так квапливо, що мені ніколи ритися в пам’яті або в книгах, – що вперше зробила спостереження, «що погода і клімат у нас украй непостійні»? Хоч хто б вона була, а спостереження її абсолютно правильне. – Але висновок із нього, а саме «що цій обставині завдячуємо ми такою різноманітністю дивних і смішних характерів», – належить не їй; – він зроблений був іншою людиною, принаймні, років півтораста по тому. Далі, що цей багатий склад самобутнього матеріалу є істинною і природною причиною величезної переваги наших комедій над французькими й усіма взагалі, які були або могли бути написані на континенті, – це відкриття вироблене було лише в середині правління короля Вільгельма,[59] – коли великий Драйден[60] (якщо не помиляюся) щасливо напав на нього в одній зі своїх довгих передмов. Щоправда, наприкінці правління королеви Анни[61] великий Аддісон[62] узяв його під своє заступництво і повніше подав публіці в двох-трьох номерах свого «Глядача»; але само відкриття належало не йому. – Потім, по-четверте і по-останнє, спостереження, що вищевідзначена дивна безладність нашого клімату, яка породжує таку дивну безладність наших характерів, – певним чином нас винагороджує, даючи нам матеріал для веселої розваги, коли погода не дозволяє виходити з дому, – це спостереження моє власне, – воно було проведене мною в дощову погоду сьогодні, 26 березня 1759 року, між дев’ятою та десятою годинами ранку.

Таким-то чином, – таким-то чином, мої співробітники й товариші на великому полі нашої освіти, жнива якого зріють на наших очах, – таким-то чином, повільними кроками випадкового приросту, наші фізичні, метафізичні, фізіологічні, полемічні, навігаційні, математичні, енігматичні, технічні, біографічні, драматичні, хімічні й акушерські знання, з п’ятдесятьма іншими їх галузями (більшість яких, подібно до перерахованих, закінчуються на ичні), протягом двох з гаком останніх століть поступово виповзали на ту άχμή[63] своєї досконалості, від якої, якщо дозволено судити за їх успіхами протягом останніх семи років, ми, напевно, вже недалеко.

Коли ми її досягнемо, то, треба сподіватися, покладено буде край усякому писанню, – а припинення писання покладе край усякому читанню: – що з часом, – як війна народжує бідність, а бідність – мир, – слід покласти край усяким наукам; а потім – нам доведеться починати все спочатку; чи, іншими словами, ми виявимося на тому самому місці, з якого рушили в дорогу.

– Щасливий, тричі щасливий час! Я б тільки бажав, аби епоха мого зачаття (а також образ і спосіб його) була трохи іншою, – або щоб її можна було без якої-небудь незручності для мого батька чи моєї матері відстрочити на двадцять – двадцять п’ять років, коли перед письменниками, треба гадати, відкриються деякі перспективи у літературному світі.

Але я забув про мого дядька Тобі, якому довелося весь цей час витрушувати попіл зі своєї люльки.

Склад його душі був особливий, що робить честь нашій атмосфері; я без усякого вагання відніс би його до першокласних її продуктів, якби в нім не проступало надто багато яскраво виражених рис фамільної схожості, які показували, що своєрідність його характеру була зумовлена більше кров’ю, ніж вітром чи водою, або якими-небудь їх видозмінами і поєднаннями. У зв’язку з цим мене часто вражало, чому батько мій, небезпідставно помічаючи деякі дивацтва в моїй поведінці, коли я був маленьким, – жодного разу не спробував дати їм таке пояснення; адже вся без винятку родина Шенді складалася з диваків; – я маю на увазі його чоловічу частину, – бо жіночі його представниці були зовсім позбавлені характеру, – за винятком, одначе, моєї двоюрідної тітки Діни, яка, років шістдесят тому, вийшла заміж за кучера і прижила від нього дитину; із цього приводу батько мій, у згоді зі своєю гіпотезою про імена, не раз говорив: нехай вона подякує своїм хрещеним таткам і матусям.

Може здатися дуже дивним, – адже загадувати загадки читачеві зовсім не в моїх інтересах, і я не маю наміру примушувати його сушити собі голову над тим, як могло статися, що така подія й через стільки років не втратила своєї сили і здатна була порушувати мир і сердечну згоду, що панували в усіх інших стосунках між моїм батьком і дядьком Тобі. Здавалося, що нещастя це, вибухнувши над нашою сім’єю, незабаром виснажить і вичерпає свої сили – як це зазвичай і буває. – Але в нас ніколи нічого не робилось, як у інших людей. Можливо, в той самий час, коли це скоїлось, у нас було яке-небудь інше нещастя; але оскільки нещастя посилаються для нашого блага, а назване нещастя не принесло сім’ї Шенді нічогісінько хорошого, то воно, можливо, причаїлося в очікуванні сприятливої хвилини і обставин, які надали б йому нагоду прислужитися. – Зауважте, що я тут зовсім нічого не вирішую. – Мій метод завжди полягає в тому, щоб указувати допитливим читачам різні шляхи дослідження, по яких вони могли б дістатися витоків подій, що їх я торкаюся; – не педантично, подібно до шкільного вчителя, і не в рішучій манері Тацита,[64] який так мудрить, що збиває з пантелику і себе й читача, – але з послужливою скромністю людини, що поставила собі єдину мету, – допомагати допитливим умам. – Для них я пишу, – і вони читатимуть мене, – якщо мислимо припустити, що читання таких книг утримається дуже довго, – до кінця століття.

Отже, питання, чому цей привід для засмучень не втратив своєї сили для мого батька і дядька, я залишаю невирішеним. Але як і в якому напрямі він діяв, перетворившись на причину суперечок між ними, це я можу пояснити з великою точністю. От як була справа.

Мій дядько, Тобі Шенді, мадам, був джентльмен, який, разом із доброчесностями, зазвичай властивими людині бездоганної прямоти