Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

самі предмети, що й він, і на додачу помінялася кімнатою в гуртожитку, аби жити ближче до нього. Можливо, вона надто на нього тиснула, бо згодом Расті почав зустрічатися з красунею-студенткою французько-в’єтнамського походження.

Керол ще ніколи не було так боляче. Спершу вона замкнулася в собі: щоночі ридала, відмовлялася їсти, пропускала заняття і їздила на шаленій швидкості. Пізніше в її душі здійнялася лють: вона розгромила кімнату Расті, порізала шини на його велосипеді, переслідувала його нову обраницю та всіляко їй погрожувала. А якось вистежила їх обох у барі й вилила на них глек пива.

Спочатку лікар Кук і справді їй допомагав. Завоювавши довіру Керол, він допоміг їй оплакати цю втрату. Він пояснив: її біль такий сильний, бо втрата Расті роз’ятрила в душі Керол найглибшу рану в її житті — те, що її покинув рідний батько. Батько був одним із «зниклих безвісти на Вудстоці»: коли їй виповнилося вісім, він поїхав на цей рок-концерт і більше не повертався. Спершу від нього приходили листівки з Ванкувера, Шрі-Ланки та Сан-Франциско, але потім і цей зв’язок обірвався. Керол пам’ятала, як її матір шматувала й палила його фотографії та одяг. Після того мати ніколи не згадувала про батька.

Лікар Кук стверджував, що відчуття втрати через розрив із Расті живиться з її розлуки з батьком. Керол це заперечувала, бо не мала приємних спогадів про батька. Можливо, свідомих спогадів і немає, зауважував лікар Кук, але, імовірно, є численні забуті прояви його турботи. А як щодо батька з її мрій та снів, який любить, підтримує, захищає і якого вона ніколи не знала? Керол його бракувало, і розрив із Расті відкрив скриню, сповнену нестерпного болю.

Лікар Кук заспокоїв її, порадивши розглянути ситуацію під іншим кутом і оцінити цю втрату, зважаючи на те, що чекало попереду: їй тільки дев’ятнадцять, і спогади про Расті невдовзі розчиняться в повітрі. Тож за кілька місяців вона згадуватиме його дедалі рідше, а за кілька років у її свідомості лишиться ледь помітний спогад про гарного хлопця на ім’я Расті. У її житті з’являться інші чоловіки.

Власне, один такий чоловік уже нагодився — під час таких розмов лікар Кук крадькома підсовував свого стільця ближче до Керол. Він запевняв, що вона приваблива, напрочуд приваблива жінка, тримав її за руку, коли вона плакала, міцно обіймав наприкінці кожного сеансу і наголошував на тому, що така розкішна жінка з легкістю вабитиме до себе чоловіків. А тоді сказав, що говорить від свого імені, зізнавшись, що відчуває до неї потяг.

Лікар Кук логічно обґрунтував свої дії, звернувшись до теорії:

— Керол, дотик є вкрай необхідним для вашого зцілення. Втрата Расті роздмухала вуглинки ранніх, передвербальних втрат, тож підхід до лікування має бути так само невербальним. Ви не можете звернутися до пам’яті вашого тіла й поговорити з нею — такі спогади може вгамувати тільки фізичний контакт, що заспокоює, заколисує.

Невдовзі таке «заколисування» перетворилося на сексуальний зв’язок, що мав допомогти їй віднайти спокій: усе сталося на обшарпаному й витертому кашанському килимі, що лежав на підлозі між їхніми кріслами. Відтоді їхні сеанси скидалися на відпрацьований ритуал: кілька хвилин Керол розповідала свої новини, після чого з боку лікаря Кука (вона ніколи не називала його на ім’я) лунало кілька співчутливих «тс-с-с»; потім вони аналізували її симптоми — нав’язливі думки про Расті, безсоння, анорексія, дефіцит уваги. Зрештою лікар знову-таки наголошував на своєму баченні: така бурхлива реакція на Расті живилася спогадами з дитинства — про те, як її батько покинув родину.

Лікар Кук був майстром своєї справи. Керол відчувала, що починає заспокоюватися, що про неї дбають, і була вдячна за це. А за півгодини до закінчення сеансу лікар Кук переходив від слів до активних дій. Це траплялося, коли вони обговорювали сексуальні фантазії Керол — він вважав, що деякі з них слід обов’язково втілити в життя; або ж коли йшлося про злість, яку вона відчувала до чоловіків, і тоді лікар Кук зауважував, що його мета — довести їй, що не всі чоловіки є негідниками. Це траплялося й тоді, коли Керол зізнавалася, що почувається потворною і непривабливою — і лікар казав, що може особисто довести хибність такого припущення, бо ж вона його приваблює, а він нічого не може з цим вдіяти. А подеколи й тоді, коли Керол починала плакати, а лікар Кук казав: «Годі, не треба. Звісно, виплакатися — то добре, але насправді тобі потрібні обійми».

Та яким би не був цей перехід, сеанс зазвичай починав іти в одному й тому самому напрямку. Кук зісковзував з крісла на витертий перський килим і жестом манив її за собою. Протягом кількох хвилин обіймав її та пестив, а потім простягав перед собою руки — на його долонях лежали презервативи різних кольорів, і лікар просив її зробити вибір. Можливо, для нього цей вибір був підтвердженням того, що Керол контролює цю ситуацію. Тоді вона розпечатувала презерватив і натягувала його на збуджений член лікаря Кука — такого ж відтінку, як і його повні щоки. Психотерапевт завжди обирав пасивну роль: він лягав на спину, щоб Керол сама його осідлала й могла контролювати глибину й ритм їхнього сексуального танцю. Імовірно, це теж зміцнювало ілюзію, буцімто вона все контролює.

Чи допомагали їй ці сеанси? Керол гадала, що так. Протягом п’яти місяців вона щотижня покидала його кабінет, відчуваючи, що про неї турбуються. Як і передбачав лікар Кук, думки про Расті поступово зникли з її голови, вона заспокоїлася і знову почала відвідувати заняття. Усе було гаразд, доки одного дня, після двадцяти таких сеансів, психотерапевт не оголосив, що вона вилікувалася. Він сказав, що зробив свою роботу, а отже, час припинити лікування.

Припинити лікування! Це рішення відкинуло її назад — до того, з чого все почалося. І хоча Керол ніколи не вважала ці стосунки такими, що триватимуть завжди, вона водночас не припускала, що її можуть отак зневажити. Вона щодня йому телефонувала. Спочатку він реагував на це досить приязно й мило, але дзвінки не вщухали, тож лікареві поступово уривався терпець — він відповідав різко й нетерпляче. Він нагадав Керол, що подібні послуги для студентів передбачали виключно короткочасну терапію й попросив більше його не турбувати. Керол була переконана, що Кук знайшов нову пацієнтку, до якої можна застосувати «сексуальні твердження». Тож геть усе було суцільною брехнею: його співчуття, турбота, те, що він вважав її привабливою. То були маніпуляції заради його власного задоволення і аж ніяк не на її користь. Керол не знала, кому чи чому тепер можна вірити.

Наступні кілька тижнів перетворилися на справжнє жахіття. Вона відчайдушно жадала лікаря Кука й чекала на нього біля його офісу, сподіваючись отримати хоча б дещицю уваги. Щовечора вона без упину набирала його номер або ж намагалася розгледіти психотерапевта через паркан із кованого заліза, що оточував його величезний будинок на Проспект-стрит.

Навіть зараз, двадцять років по тому, вона досі відчувала, як вигнуті холодні металеві прути впиваються у її щоки, тоді як вона невідривно спостерігає за силуетами психотерапевта і його рідних, які переходять з однієї кімнати до іншої. Невдовзі біль перетворився на лють і в голові зринули думки про помсту. Лікар Кук зґвалтував її.