Еміліос Солому - Щоденник однієї зради, Еміліос Солому

— Це зараз не на часі, пане Кукулесе! — перервав його Дукареліс. Жандарм спробував як папуга пробелькотіти те ж саме: яка цінність може бути в скелета... кому він тут треба... не бачу сенсу стирчати тут цілу ніч...

—Якщо ви маєте рацію, тоді, з якого дива за минуле десятиліття «чорні копачі» перерили весь Керос, до якого, між іншим, рукою подати? — накинувся на них Дукареліс.

Але ті продовжували стояти на своєму. Кукулес парирував тим, що ранньокікладське кладовище в Агрильї не охороняється, а там точно мають існувати останки. Дукареліс дикторським тоном повідомив йому, що і там поховання були розграбовані, кому-кому, а йому так точно про це слід було знати. З його слів війнуло такою іронією, що Кукулес замовкнув. Дукареліс виглядав геть знесиленим, йому уривався терпець, пане голово. Такої пізньої години й мови не було подзвонити чи надіслати повідомлення в 21 Управління, там уже нікого не було, треба зачекати до ранку наступного дня, пане директоре.

— Хай роблять, що хочуть, — ледь чутно сказав нарешті Дукареліс; сам він, певно, лишається тут на всю ніч сторожувати знахідку, а вони хай собі йдуть, лише зранку нехай хтось повернеться охороняти територію. Антигона почала протестувати, але в нього не залишалося вибору, він не хотів, щоб зі знахідкою могло бодай щось трапитися. Сільський голова насмішкувато поглядав на них, штовхаючи ліктем свого супутника, мовляв, теж мені, знайшли кого дурити. Антигона вирушила з ними, так би мовити, «під невпинним наглядом та охороною». У неї зовсім не лишилося сил, крім того, її страшенно лякали кістки.

14

Із сутінками піднявся туман і холод проймав до кісток. Щоб хоч якось зігрітися, він заліз під тент. Відчував себе брудним у цьому ношеному, просякнутому потом, мокрому від нічної вологості одязі. Час від часу починав куняти, але сумління одразу змушувало його смикнутися й розплющити очі. До його слуху доносився монотонний звук годинника — тік-так, тік-так — і він помічав, що автоматично починає лічбу. Підводив погляд і намагався розгледіти Кассіопею, Скорпіонове жало, щоб знайти хоч якесь опертя, за допомогою якого він пересвідчився б, що справді існує в цій непроглядній темряві. Чи це так, чи він перетворився на витвір уяви?

Він залишився там на самоті, його проковтнули тіні. Звук копит із сусіднього загону долинав до нього наче з-під землі. Чомусь пригадалося, що в диявола козячі ратиці. З якого дива такі думки?! У такій непроглядній темряві, без жодної живої душі довкола не така вже дивина повірити в ці байки. Тож де він: по сей чи по той бік? Скільки б він не приндився, проганяючи від себе страх, тепер настала його черга. Жах війнув на нього холодом і почав розноситися кров’ю по тілу. Раз у раз воно судомно смикалося, а шкіру поколювали голки. Просто перед ним у ямі лежала вбита тисячі років тому жінка. Він почав відчувати, що якісь незримі, загадкові сили вивільнилися з пут, що утримували їх, піднялися до нього на поверхню й чекають. Він порушив їхній вічний сон, витягнувши їх з доісторичних глибин. Час від часу він підповзав до краю розкопу. Чиркав запальничкою й вдивлявся в накриту клейонкою знахідку. Її кістки фосфоресціювали. Вона лежала внизу, мовчазна, скута тисячолітньою хтонічною долею; Кукулес, пане голово, таки мав рацію. Розтрощена верхня частина черепа, зігнуті коліна, дивним чином вивернутий таз, наче тіло лежить на боці. Якби він міг розрізнити, хоча б уявити риси її обличчя, він побачив би вираз жаху, і миттєво по тому — судому сильного болю, з яким душа полишала цю бідолашну істоту. Те, що він бачив, було жахливим — жодних сумнівів! — огидно-жахливим, і він залишився із цим на самоті, посеред безмежності Всесвіту, де не було більше нікого! Раптом він відчув себе наче затягнутим у якусь жахливу історію, з тих, що вигадував Едгар Алан По.

Перед ним з хмари тютюнового диму від люльки постала на якусь мить його мама, матусю, що тягне його, ще зовсім дитя, за руку по вулицях Волоса. Вона шукала роботу й не мала на кого залишити дитину. Вони, голодні та гнані, поїхали з села. Пережили всі лиха тієї епохи, і голод, і зубожіння, які багатьох звели в могилу. На площі мама спинилася біля забігайлівки, певно, їм треба була посудомийка. І раптово опинилися вже далі, під ліхтарем. На ньому висіла чиясь голова, довкола якої з мерзенним гудінням кружляли здоровезні зелені мухи, повзали, мамо, по набряклій шкірі та загуслій крові. Вона була страшенно деформована, навіки розплющені очі й досі дивилися на смерть, яка явилася, щоб одним махом перерізати нитку життя. Над головою, на поспіхом змайстрованій картонці, значилося ім’я вбитого з написом «Комуняцький бандит»... Однак він був іще дуже малий і не вмів читати. Та відрізана голова добре закарбувалася в його пам’яті як образ варварства, що набуло найрадикальніших форм. Він побачив, як мама із силою замружується й відвертається, закусивши губу. Пришвидшує крок, ідучи далі бульваром. Душить ридання, що піднялися аж до горла й схожі на звуки, які йдуть із підземних глибин, якогось колодязя — чорної діри, що всмоктує в себе долі людей. Увесь час, коли вона тягла малого за собою, його погляд лишався прикутим до ліхтаря, аж доки вони не завернули за ріг. З того часу спливло багато води...

Отакими спогадами про колишні труднощі й негаразди розважав себе Дукареліс, аж поки рожевоперсне світло не замріяло з-за Аморгоса. Він почав розрізняти протяжний гірський хребет, що проступав над морем з багряної сутіні, а з-за нього неквапом підіймалося сонце. Видовище, яке почало огортати його звідусіль, скидалося на диво творення й перший день світу, що з’явився з хаосу та пітьми. Який же він був прекрасний! І скільки можливостей існує для того, щоб побачити це?! Але стільки світанків і заходів сонця марнуються дарма...

Десь близько восьмої, як і обіцяв, прибув з кислою мармизою жандарм, незадоволений, що його погнали в таку рань, пане професоре, виконувати свій обов’язок. Дукареліс скасувавсьогоднішню роботу на розкопі, але, своєю чергою, надіслав своїх співробітників на місце наглядати, чи все відбувається, як слід; органам правопорядку він не довіряв, а в диявола завжди було багато ніг, і всі — козлячі. Він зателефонував із сільради до 21 Управління доісторичних і кікладських пам’яток. Зрештою, це було частиною зобов’язань, які він узяв на себе, підписавши угоду. Покликав начальника. Той зразу з’явився з іншого боку дроту, пане начальнику. Відповідав з теплим тоном, навіть по-дружньому, наче вони приятелювали багато років.