Еміліос Солому - Щоденник однієї зради, Еміліос Солому

залишає корабель останній, пане професоре. Він прикрив останки целофановою плівкою, що на них не потрапила нічна роса. Скелет на могла залишити й Антигона, з іншого боку, саме вона його знайшла, і тепер з цими кістками, ми, земні, з землі утворені, і в тую ж землю підемо[18], її поєднував життєвий досвід. Макіс хотів лишитися з нею на вияв товариськості, але вона наполегливо відмовилася. Зачеплений за живе, він кинув на неї пронизливий погляд.

— Останнім часом я тебе не розумію, — сказав їй з образою в голосі. У своєму чорному одязі він скидався на тінь, яка в мороку ночі перестала тремтіти й розчиняється між каміння.

Уперше якісь підозри прокинулися в його голові, він кинув косий погляд на Дукареліса. Але вона лишилася непоступливою й відправила його разом з іншими.

— Іди, зі мною все нормально.

13

Вони в нестямі мовчки дивилися на це бідолашне, дивне створіння, яке через п’ять тисяч років видобулося з надр землі на світло сонця. Те, що не могла зробити через присутність інших, Антигона зробила зараз; вона схопила Дукареліса за руку, притягнула та поцілувала в уста, відчувши смак його поту й пилу, що вкривав тут усе, напруженість і трепет його тіла через несподівану, важливу знахідку. Справді, кохання тут, у володіннях смерті, поміж кісток, мало макабричний вигляд. Антигона збагнула, наскільки ці людські останки важливі для нього, і єдиним питанням, хоч відповідь на нього була безсумнівна, на яке вона хотіла почути роз’яснення було: чи справді цю доісторичну людину вбили?

—Я, звісно, не судмедексперт, але... схоже на те, — відповів він. — Про це свідчить розтрощений череп, камінь, що міг слугувати знаряддям, недбале поховання в межах будинку біля стіни.

На питання щодо статевої приналежності Дукареліс дуже обережно припустив, що йдеться про жінку.

— Чому її вбили?! — У її голосі бриніла туга по жіночій долі у світі, де з давніх-давен панувало всесилля і — вона була переконана в тому — свавілля чоловіків.

— Хтозна чому, людська душа — темний ліс. Однак певні речі в психіці незмінні; так було в доісторичні час, так лишається й нині.

—Якщо людина незмінна, тим паче слід дізнатися про тих, хто жив тисячоліття до нас!

— Так, — погодився Дукареліс, — одна з цілей пізнання саме в цьому. Але більше відповідей дасть спеціальне дослідження в лабораторії. Краще почекати, не бігти поперед батька в пекло, адже те, що ми уявляємо чи припускаємо, часто виявляється бажаним, а не дійсним.

Уже добряче стемніло, а вони все ще сиділи в могилі. Антигона вже справді перелякалася; від сидіння біля останків віяло могильним холодом. Вона забилася в куток і жалілася на холод. Дукареліс пригорнув її, щоб заспокоїти. Раптове биття крил в них над головами змусило її підстрибнути, виструнчитися. На вустах завмер зойк.

— Не лякайся, це — сова! — заспокоював її Дукареліс.

— Крик сови кличе біду. — Озвалась Антигона. — Трапиться щось лихе.

— Які дурниці! Кумедні забобони! — Дукареліс нагадав їй, що в давніх греків сова символізувала Атену, богиню мудрості. Перед Саламінською битвою, коли грецькі стратеги радилися на палубі трієри, раптом над їхніми головами пронеслася сова й усілася на щоглу. Цю появу трактували як добрий знак для завтрашньої битви.

Та Антигону це зовсім не заспокоїло, вона перетворилася на слух, смикаючись від найменшого шурхоту в кущах чи на камінні.

— Не переймайся ти так! — продовжував Дукареліс зі щирими намірами. А що він міг ще сказати? Розповісти, що під час вивчення флори та фауни майбутнього місця розкопок довідався, що острів облюбували носата гадюка (vipera ammodytes) разом із західним удавчиком (eryx jaculus), якого місцеві називають мотузяником, унікальним видом удавів, що мешкають в Європі, який знаходить здобич, заповзаючи в нори гризунів, а їх тут повно?

Вони ненадовго замовкли; так і сиділи, обійнявшися, під нічним небом. Знову від загону з худобою притягло важкий козячий дух, чувся тупіт копит. Несподівано Антигона запитала:

— Йоргосе, що з нами буде?

Дукареліс розгубився. Що буде з нами? Такого питання він не очікував. Звідки воно взялося? Зависло в повітрі наче біла хмаринка, яку поглинає нічна пітьма. Така тверда, пружна, що, простягнувши руку, можна було відчути долонею, як її поверхня впивається в шкіру, заморожує кров, паралізує тіло. Такі слова саме в цю мить! Запала мовчанка, він передихнув.

— Що буде?.. Хтозна що буде... — загадково відказав він. Вона мала розчарований вигляд. Виборсалася з його обіймів, наче морський відплив, сіла, зіпершись спиною на стінку розкопу, і огорнула себе руками, немов крилами, щоб хоч якось зігрітися.

— Не слід було тут залишатися. Скільки вже часу сидимо... — буркнула вона розлючено.

Але через кілька хвилин на віддалі залунали голоси, потім з’явилися тіні. Світло ліхтарів затанцювало на кам’яних брилах і почало підніматися в їхній бік. Це було десь двадцятеро допитливих острів’ян, яким кортіло дізнатися, що відбувається, які таємниці розкопали в їхніх краях? Щоправда, було б надмірним казати, що вони бігли зустрітися зі своїм корінням, хоча той, ким колись були ці останки, топтав тут землю тисячі років тому. Поміж ним був один з жандармів, а очолював процесію голова сільради Кукулес на правах законного лідера, пане професоре. Його хитрий погляд обводив то Дукареліса, то перекидався на Антигону, яка стояла біля могили, але оминав скелет, який лежав у ній. Такого битого вовка було складно надурити, щось відбувалося між цими двома. Сама знахідка його не так уже й цікавила; він не мав оцих сентиментів до минувшини, хай цим бавляться медіуми, духовидці та інші пришелепуваті такого штибу, мертві — з мертвими, живі — з живими! Але ж ці ось порушили одвічний лад, улізли в справи мертвих, притягли їх у світ живих. От хай тепер самі все й розгрібають! Чоловічки в його метушливих очицях збільшилися настільки, що надавали йому якогось позаземного вигляду. Дукарелісу навіть здалося, що вони спалахували, жевріли в темряві, наче жарини.

Жандарм усе дивувався, нащо їх о такій годині викликали в цю глушину, а Дукареліс йому втокмачував, що з цього моменту розкопки мають перебувати під охороною, адже їхня знахідка має виняткову важливість, імовірно, вона – єдина зберіглася непошкодженою з кікладських часів. Сільський голова зі скепсисом поцікавився, наскільки цінною може виявитися купа кісток? Їхній власний цвинтар вони ніколи не охороняли, а там у могилах спочивають сотні скелетів і, наскільки йому відомо, ще ніхто не накивав п’ятами. Було очевидно, що центром прийняття рішень, мозком влади, є саме він, а жандарм просто виконує роль її