Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Біблії, але, можливо, вона була доречною і в ситуації, не пов’язаній із релігією, подібно як Бі-Джи, постукавши себе пальцями по грудях, показав, що дім — це не цегла й вапно, дім може бути де завгодно.

Аж тут голос промовив до нього: «Не будь дурнем».

«Я повертаюся додому», — оце й усе, що написав Пітер.

Пообіцявши повернутися, він усвідомлював, що не має жодної гадки, як це влаштувати. Він клацнув по іконці із зображенням зеленого скарабея, і «постріл» запропонував йому вбоге меню лише з трьома варіантами: «Технічна підтримка (ремонт)», «Адмін» і «Ґрейнждер». Жоден із них не здавався цілком правильним. Пітер клацнув по «Адміну» й написав:

Мені дуже прикро, та я мушу летіти додому. Якомога скоріше. Я не знаю, чи зможу ще колись повернутися сюди, але якщо так, то моя дружина має бути разом зі мною. Я в жодному разі не намагаюся вас шантажувати, а просто повідомляю, що інакше для мене неможливо. Будь ласка, напишіть, коли я зможу вирушити. Щиро Ваш Пітер Лі (пастор).

Він перечитав написане і видалив усе, починаючи від «Я не знаю, чи» до «інакше для мене неможливо». Забагато слів, забагато пояснень. Суть повідомлення — те, що вимагало дій, — була значно простіша.

Пітер підвівся, потягнувся. Рана на нозі нагадала про себе різким болем. Гоїлася вона добре, але шкіра довкола шва стягнулася. Шрам залишиться назавжди й інколи трохи поболюватиме. Навіть диво відновлення людського організму мало свою межу.

Пітерова дишдаша, що висіла на мотузці для білизни, уже висохла. Розпливчаста чорнильна пляма у формі хреста вже майже зовсім стерлася, вилинявши до ледь-ледь помітного бузкового кольору. Краї зносилися так сильно, що здавалося, ніби їх навмисно облямували кошлатими торочками. «Ти ж не думаєш, що вона занадто жіноча, адже ж ні?» — пригадав Пітер, як Беа запитала його, коли вони вперше вийняли дишдашу з упаковання. Він пригадав не лише слова, а й те, як звучав голос його дружини, пригадав вираз її очей і гру світла на її носі — він пригадав усе. А потім кохана сказала: «Під сподом можна ходити голим. Якщо схочеш». Беа була його дружиною. Пітер кохав її. І, беручи до уваги всі закони часу, простору й теорії відносності, десь у Всесвіті мусить бути місце, де це ще можливо.

— Уявіть собі, що ви заблукали посеред моря у крихітному надувному човнику, — запропонувала Пітерові Елла Рейнман під час однієї з тих безкінечних співбесід на одинадцятому поверсі шикарного готелю. — Далеко-далеко видніється корабель. Ви не знаєте, куди він пливе, до вас чи від вас. Якщо підведетеся і почнете махати руками, човник перекинеться. Але якщо ви так і сидітимете, ніхто вас не помітить і не врятує. Що ви робитимете?

— Сидітиму спокійно в човні.

— Ви впевнені? А що як корабель таки віддаляється від вас?

— Мені доведеться з цим змиритися.

— То ви просто будете сидіти і дивитися, як корабель відпливає?

— Я молитимуся Богові.

— А якщо Бог не відповість?

— Бог відповідає завжди.

Їх вразив Пітерів спокій. Його відмова вдатися до необдуманих, імпульсивних вчинків допомогла пройти відбір. Його спокій був спокоєм безхатька, спокоєм 

. Сам того не відаючи, він завжди був почесним представником чужопланетян серед людей.

Тепер Пітер, наче тварина у клітці, очманіло кидався по своїй кімнаті. Він мусив потрапити додому. Гайда, гайда, гайда! Голка у його вені, жінка каже: «Буде трохи пекти», — а потім чорнота. Так! Ну ж бо! Кожна хвилина затримки була для Пітера мукою. Міряючи кроками кімнату, він ледве не впав, спіткнувшись об скинутий черевик, схопив його і пожбурив геть. Ґрейнджер, мабуть, так само бігає по своєму номеру. Може, їм варто казитися вдвох, разом із пляшечкою бурбону? Як же йому хотілося випити!

Пітер перевірив «постріл». Нічого. Та й узагалі, хто має читати його повідомлення? Який-небудь вільний від основної роботи інженер чи кухарчук? Та що ж це в біса за організація така, коли немає нікого старшого, нікого, до чийого кабінету можна було б увалитися, нікого, кого можна було б узяти за барки! Пітер, тяжко дихаючи, ще якийсь час походив кімнатою. Підлога, стеля, вікно, ліжко, меблі — усе було неправильно, неправильно, неправильно. Він згадав, як Туска розводився про Іноземний легіон, про всіх тих слабаків, що збожеволіли, що дерлися на стіни й благали: «Хочу додо-ому!» Пітер досі відчував насмішку в словах Туски. Самовдоволений покидьок!

Через вісімнадцять хвилин на «постріл» прийшла відповідь від «Адміна».

Здоров. Перекинув твій запит аміківському керівництву. Зазвичай відповідь приходить за добу (навіть великим цяцям треба інколи спати), але я гадаю, що вони скажуть «так». Було б непогано з погляду дипломатії кинути кілька слів — мовляв, ти ще повернешся і закінчиш свою місію, але, слухай, не моя справа пояснювати тобі, як здобувати дружбу й прихильність впливових людей. За планом мій наступний політ мав бути не раніше ніж через місяць, але що за біда? Скористаюся нагодою і куплю собі нові кросівки, поїм морозива і стейків. Може, загляну в бордель! Жартую. Ти ж мене знаєш: я чесний, порядний колоніст. Будь напоготові, і я дам знати, коли час у дорогу. Оревуар, Туска.

Ледве дочитавши ці слова, Пітер схопився, перекинув стілець і вистрибнув на радощах у повітря, стиснувши кулаки, наче спортсмен, що здобув перемогу, попри всі невтішні прогнози. Він загорлав би «Алілуя!», якби не судома, що болем пройняла поранену ногу. Плачучи від болю, сміючись від полегшення, Пітер упав на підлогу, скрутившись у клубок, наче комаха, наче крадій, що зламав обидві ноги, наче чоловік, що тримав в обіймах не самого себе, а свою дружину.

«Дякую, — видихнув Пітер, — дякую...» Але кому він дякував? Він не знав. Знав тільки, що дякувати треба.

27

Лишайся там, де ти є

Його звали Пітер Лі, він був сином Джеймса Лі та Кейт Лі (дівоче прізвище Вулфолк), онуком Джорджа і Джун. Він народився в містечку Горнс-Міл у графстві Гартфордшир. Котів, яких