Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

він мав, звали так (від найпершого до останнього): Моккі, Сілкі, Клео, Сем, Тайтус і Джошуа. Коли Пітер повернеться додому, він знову візьме собі кота з притулку для тварин, якщо такі притулки ще існуватимуть на той час. Що ж до його дитини, вона або він матиме таке ім’я, яке захоче Беа. Або, якщо буде дівчинка, може, Пітер назве її Кейт. Вони обміркують це, коли настане час. Може, вони зачекають, доки дитина народиться, і подивляться на її вдачу. Особисті риси характеру проявляються в людини вже з першого дня життя.

Перед дзеркалом у своїй кімнаті, яка гнітила йому душу, Пітер стояв так рівно, як тільки-но міг, розглядаючи себе. Він бачив перед собою тридцятитрирічного англійця, дуже засмаглого, наче щойно з тривалої відпустки в Аліканте чи ще на якомусь середземноморському курорті. Але вигляд його не був здоровим. Підборіддя й ключиці турбували своїми різкими рисами, що загострилися через неналежне харчування. Для дишдаши Пітер був занадто худий, однак у західному вбранні він мав іще гірший вигляд. На обличчі було декілька невеликих шрамів — одні отримані ще під час його безпутного пияцького життя, інші свіжіші, окреслені тонкою кіркою. У його почервонілих очах зачаїлися страх і смуток. «Знаєш, що тебе приведе до ладу? — якось запитав Пітера один його кореш, такий самий безхатько, як і він, коли вони чекали під дощем, доки відчиниться нічліжка. — Дружина». Коли Пітер запитав його, звідки він це знає, чи не з власного, бува, досвіду, старий п’яничка лише засміявся й похитав сивою головою.

Тепер Пітер добре знав коридори аміківської бази, що колись здавалися йому заплутаним лабіринтом. Занадто добре. Так в’язень знає свою в’язницю. Плакати в рамках висіли на своїх місцях, уздовж Пітерового шляху через базу. Він ішов до стоянки, а засклені зображення позирали на нього невидющими очима: Рудольф Валентино, Клепальниця Роузі, песик у кошику з каченятами, гребці з картини Ренуара, що снідали, всміхаючись. Лорел і Гарді, що нерухомо завмерли, назавжди перервавши свої марні спроби побудувати хатину. А ще ті робітники-будівничі з тридцятих років двадцятого століття, що зависли над вулицями Нью-Йорка... вони залишаться там навічно, ніколи не закінчать свого обіду, ніколи не впадуть із балки, ніколи не постаріють.

Пітер відчинив останні двері, і назустріч йому війнуло запахом машинного мастила. Він хотів поїхати до Сі-2, попрощатися з 

, і це він хотів зробити сам, один, а не як привезений кимось пасажир. Пітер обвів очима стоянку, шукаючи чергового, сподіваючись, що це буде хтось, із ким він іще не знайомий, хто ще не знає про Пітера нічого, крім того, що він особливо важлива персона, місіонер, забаганки якого у межах розумного треба виконувати. Але озаддя схованої під капотом джипа людини, яка схилилася над двигуном, він упізнав. Чергувала знову Крейґ.

— Привіт, — промовив Пітер, уже знаючи, що ніяке красномовство йому тут не зарадить.

— Привіт, — відказала жінка, майже не звернувши на нього уваги, зайнята змащуванням двигуна.

Вони поговорили люб’язно і недовго. Навряд чи Пітер міг ображатися на Крейґ за відмову надати йому автомобіль, зважаючи на те, що сталося минулого разу. Колеги-аміківці, напевно, звинувачували її в тому, що дозволила пасторові — очевидно не при своєму розумі — поїхати в ніч на Курцберґовому катафалку, після чого Пітера довелося рятувати, а потім іще окремо тягнути машину на базу. Крейґ сяяла усмішкою, і вираз її обличчя нічим не відрізнявся від звичайного, але підтекст був зрозумілий: «Від тебе лише неприємності».

— За кілька годин поїдуть обмінювати ліки на їжу, — повідомила жінка, витираючи руки ганчіркою. — Чому б вам не поїхати з ними?

— Тому що це остання поїздка. Я хочу попрощатися з 

.

— Із ким попрощатися?

— З оазянами. З тубільцями.

«З потворами з Міста Потвор, жирна дурепо», — подумав Пітер.

Крейґ замислилася.

— І вам потрібен особистий автомобіль, щоб попрощатися?

Пітер розчаровано звісив голову.

— Якщо я приїду попідруч із аміківцями, може видатися, ніби я використовую їх... ну... як особисту охорону. Задля свого емоційного спокою, якщо ви розумієте, про що я.

Погляд Крейг, прямий, однак неуважний, підказав Пітерові, що ні, вона не розуміє.

— Може здатися, ніби я не хочу зустрітися з ними наодинці.

— Гаразд, — відказала Крейґ, ліниво чухаючи татуювання у формі змії.

Секунди спливали, і ставало зрозумілим, що її «гаразд» не означає: «У такому разі я видам вам машину», і не «Я розумію, чому це вас турбує»; воно означало: «Що ж, то й нехай».

— Крім того, — промовив Пітер, — я не впевнений, що Ґрейнджер захоче сьогодні їхати до поселення.

— А Ґрейнджер сьогодні й не поїде, — безтурботно відізвалася Крейґ і поглянула в роздрукований розклад. — Її не буде на роботі, — вона погортала сторінки, шукаючи ім’я Ґрейнджер, — в осяжному майбутньому, — зрештою підсумувала Крейг, знову зазирнувши у сьогоднішній розклад. — Поїдуть... Туска і Флорес.

Пітер поглянув поверх плеча жінки на всі ті змащені мастилом машини, якими він міг би поїхати звідси, якби тільки на заваді в нього не була Крейґ.

— Вам обирати, — посміхнулася жінка, і Пітер зрозумів, що іноді обирати ні з чого.

«Я бачу, як ти стоїш на березі величезного озера, — сказала йому Беа, коли Пітер востаннє тримав її у своїх обіймах. — Ніч, і на небі повно зірок».

А потім дружина розповіла йому, як їй уявилося, ніби Пітер проповідує великій кількості непомітних у темряві істот, які сидять у рибальських човниках, що гойдаються на озері. Напевно, вони обоє знали тоді, що це лише сон, що нічого такого насправді не трапиться.

Сьогодні був ще один звичайний оазяний день, сонячний і млявий; тубільці дрімали у своїх ліжках, або готували їжу для своїх чужопланетних гостей, або прали одяг, або були зі своїми дітьми, сподіваючись, що їхнє тіло залишиться неушкодженим до заходу сонця, коли вони знову загорнуться в кокон у своєму ліжку. Можливо, вони молилися.

Коротаючи час до години, на яку було призначено від’їзд, Пітер замислився, що взяти і чи брати щось узагалі до поселення. На столі, поряд із клубками шерстяних ниток, лежав стосик незакінчених книжечок. Пітер узяв найближчу, із переказом двадцять першого розділу «Об’явлення». Він скоротив