Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

src="images/i_003.png"/> тав ердитим, говорив голо но, говорив: «Я біль е не па тор. Знайдіть обі ін ого па тора».

Пітер проковтнув клубок, що став йому посеред горла. Біблійний зшиток лежав покручений біля його нікчемної дупи. У його номері валялося ще багато різнобарвних мотків шерстяних ниток, чекаючи свого часу.

— Ти... — сказала Номер П’ять і замовкла, підбираючи правильне слово. — Ти людина. Тільки людина. Бог — біль

ий за тебе. Ти ні Боже лово, а потім Боже              лово тало занадто тяжким, і тобі треба відпочити. — Вона поклала руку йому на коліно. — Я розумію.

— Моя дружина... — почав було Пітер.

— Я розумію, — повторила Номер П’ять. — Бог поєднав тебе разом із дружиною. Зараз ви роз’єднані.

Перед Пітеровими очима спалахом промайнули його весілля, сонячне світло, що ллється крізь вікна в церкву, весільний торт, ніж, сукня Беа. Сентиментальні спогади, безповоротно втрачені, так само як його з’їдений лусочницею скаутський однострій, викинутий у сміття, а потім відвезений кудись сміттярем. Замість цього Пітер змусив себе уявити свій дім таким, яким він був зараз, оточеним купами сміття й бруду, кімнати, занурені в темряву, і ледь помітні в цьому напівмороці обриси жінки, яку він не міг упізнати.

— Річ не тільки в тому, що ми на відстані одне від одного, — промовив він. — Беа в біді. Їй потрібна допомога.

Номер П’ять кивнула. Її забинтована рука кричала голосніше, ніж будь-які слова й докори, що більшої біди, ніж та, в яку потрапила вона сама, бути не може.

— Отже, — ствердно мовила оазянка, — ти

повни лово І у а. Євангеліє від Луки: ти покине дев’яно то дев’ять у пу тині та й піде за тою одною, о загубила я.

Пітерове обличчя спаленіло: такою влучною виявилася притча. Номер П’ять, мабуть, почула її від Курцберґа.

— Я говорив із лікарями, — жалюгідно промовив Пітер. — Вони зроблять усе, що можуть, щоб допомогти тобі та... та іншим. Вони не зможуть урятувати тобі руку, але, можливо, їм вдасться врятувати тобі життя.

— Я рада, — промовила Номер П’ять. — Як

о їм вда ть я.

Пітер засовався на краю ліжка. Сидіти було незручно, ліва сідниця йому вже заніміла, почала боліти спина. Іще кілька хвилин він вийде з палати, і його тіло знову повернеться до звичного стану, відновиться нормальний кровообіг, заспокояться збуджені нервові закінчення, розслабляться перенапружені м’язи, тоді як Номер П’ять так і залишиться лежати тут і спостерігати, як гниє її плоть.

— Я можу щось для тебе зробити, просто зараз? — запитав Пітер.

Оазянка замислилася на кілька секунд.

— За

півай, — попросила вона. — За півай тільки зі мною.

— Що заспівати?

— Пі

ню, якою ми вітали от я Пітера, — відповіла вона. — Ти піде , я знаю. Але, я подіваю я, потім, одного прекра ного дня, ти поверне я. І коли ти поверне я, ми знову за піваємо ю аму пі ню, — і без дальших слів вона почала: — « у-у-у-до-о-ова ла-а-а-а ка...»

Пітер відразу ж підхопив. Голос його, хрипкий і приглушений під час розмови, у співі ввійшов у силу. Акустика в палаті інтенсивної терапії була навіть краща, ніж у Пітеровій церкві, де вологе середовище і скупчення людей поглинали звук. Тут, у цьому прохолодному приміщенні з бетонними стінами, серед порожніх ліжок, бездіяльного приладдя та металевих стояків для крапельниць, «Чудова ласка» лунала дзвінко й чисто.

— До ніг Ісуууса привела-а-а-а, — співав Пітер, — життя-я-я нове дала-а-а...

Хоча заради нього Номер П’ять і скорочувала своє довжелезне дихання, пісня тривала й тривала. Коли ж вона нарешті скінчилася, Пітер був геть знесилений.

— Дякую тобі, — промовила Номер П’ять. — А тепер іди. Я назавжди ли

у я... твоїм братом.

Від Беа повідомлень не було.

Дружина більше не хоче нічого мати з Пітером. Вона махнула на нього рукою.

А може... може, вона вкоротила собі віку. Те, що коїться у світі, втрата Джошуа, втрата віри, тріщина в їхньому шлюбі — це були жахливі нещастя, і, либонь, вона не змогла їх знести. У підлітковому віці Беа була схильна до самогубства. Пітер ледве тоді її не втратив, іще навіть не знаючи про її існування.

Пітер сів за «постріл» і відкрив чисту сторінку для повідомлення. Треба вірити, що Беатріс досі жива, що вона досі може читати його листи. Порожній екран нависав над ним, здавався величезним, і всю цю порожнечу Пітер мав спробувати заповнити якимось змістом. Він подумав було процитувати чи переказати своїми словами уривок із п’ятого розділу Другого послання до коринтян про «дім нерукотворний», що чекає на нас, якщо наше земне помешкання зруйнується. Певна річ, це була цитата з