Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

допомогти.

Сльози пекли Пітерові очі. Йому так хотілося вірити.

— Слухайте, — промовив до нього Адкінс, — коли я накладав вам шви, то сказав, що фах лікаря — це фах теслі, сантехніка і кравчині. Так, я визнаю, у нашому випадку цього замало. Але ж тоді я забув згадати ще про професію хіміка. Ці люди брали від нас знеболювальні, кортизон, багато інших ліків. Вони не вживали б їх стільки років, якби не мали з того користі.

Пітер кивнув, чи то пак спробував кивнути — це було більше схоже на смикання лицевого нерва, дрож підборіддя. Цинізм, якого, здавалося, він позбувся назавжди, знову циркулював у його організмі. «Плацебо, це все лише ефект плацебо». Ковтнув пігулку і підбадьорився, тимчасом як клітини помирають усередині в тебе. Алілуя, я можу ходити на цих ногах, хоч вони вже зігнили наполовину, болю вже немає, ну майже немає, цілком можна терпіти, хвала Господу.

Адкінс поглянув на свою долоню, яку хвилину тому тримав на Пітеровому плечі, і якусь коротку мить розглядав її так, наче в ній лежала пляшечка з чародійним зіллям.

— Ця... ваша Номер П’ять: вона вкаже нам шлях. Досі ми не мали можливості дослідити когось із цих людей. Ми дізнаємося багато, і ми швидко навчимося. Хтозна, може, нам вдасться врятувати її. А якщо не вдасться врятувати її, то ми зможемо врятувати її дітей, — лікар замовк, а потім спитав: — У них же є діти, так?

Перед Пітеровими очима промайнули образи: жваве, наче телятко, новонароджене маля, натовп, що вітає його, обряд одягання, незвична краса маленького

, що невміло танцює і змахує крихітними ручками в рукавичках, святкуючи перший день свого життя.

— Так, є.

— Ну ось, — мовив Адкінс.

Номер П’ять, прикута до ліжка у своїй залитій яскравим світлом палаті, виглядала такою самою маленькою і самотньою, як і минулого разу. Якби на сусідньому ліжку лежав якийсь аміківець зі зламаною ногою або кілька здорових 

сиділи поруч і розмовляли з нею її рідною мовою, все було б не так жахливо. Але жахливо для кого? Пітер знав, що прагне, щоб її духовні страждання не були такими гострими, не лише заради неї, а й заради себе самого. Упродовж свого пасторування він відвідав не одну лікарняну палату, але досі йому ще ніколи не доводилося дивитися в обличчя людині, у неминучій смерті якої він почувався винним.

— Боже благо

лови на у зу трі , от е Пітере, — сказала оазянка, коли Пітер ввійшов.

Відтоді як він бачив її востаннє, відбулася зміна: Номер П’ять надбала собі аміківський великий махровий рушник і зграбно обернула його довкола голови, злагодивши собі в такий спосіб заміну каптура. Цей головний убір, що скидався чи то на хіджаб, чи то на перуку, надав їй жіночнішого вигляду. Кінці рушника вона заправила під комір лікарняної сорочки і натягнула на себе ковдру аж до пахв. Ліва її рука була, як і раніше, оголеною; права щільно обмотана бинтами.

— Номере П’ять, мені так шкода, так шкода, — промовив Пітер ламким голосом.

—

кодувати не му и , — заспокоїла його оазянка.

Просто безглуздя, скільки зусиль їй забрало вимовити це прощення. До гарячого ще й приском сипнули.

— Та картина, що впала на твою руку... — промовив Пітер, сідаючи на краєчок ліжка поруч із худорлявим горбиком її колін. — Якби я не попросив...

Вільною рукою Номер П’ять вчинила немислиму річ — Пітер ніколи й уявити собі не міг, щоб хтось із 

таке зробив. Вона приклала пальці до його губ, змусивши змовкнути. Уперше  доторкнувся до Пітера голим тілом, без посередництва м’якої тканини рукавички. Кінчики її пальців були гладенькими й теплими і пахли фруктами.

— Падає тільки те,

о має впа ти за велінням Божим.

Пітер обережно взяв її руку у свою.

— Я не мав би цього казати, — промовив він, — та серед усіх твоїх одноплемінців... ти мені найдорожча.

— Я знаю, — відказала оазянка, завагавшись ледве чи на змиг ока. — Але у Бога немає улюблеників. Богові у

і дорогі однаково.

Її постійні згадки про Бога неначе списом прохромлювали Пітерові душу. Він мав зробити важке визнання, визнання про свою віру, визнання про свої подальші наміри.

— Номере П’ять... — почав він. — Я... я не хочу казати тобі неправду. Я...

Вона кивнула, повільно й промовисто, даючи зрозуміти, що закінчувати думку не треба.

— Ти від

уває ... недо та у Бога. Ти від уває , о не може  біль е бути па тором.

Оазянка повернулася набік і подивилася на двері, крізь які Пітер увійшов сюди, двері, які вели в зовнішній світ. Десь у тому світі було поселення, де вона вперше прийняла Ісуса у своє серце, поселення, яке зараз було порожнім і закинутим.

— Оте

ь Кур берг теж е від ував, — сказала Номер П’ять. — Оте ь Кур берг