Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

розкажи мені все одно, чорт забирай! Стільки часу минуло відтоді, як я покинула Землю. Там, напевно, багато що змінилося. Не треба мене шкодувати, Бі-Джи, не треба заспокоювати, кажи все як є. Як там?

Бі-Джи завагався, виважуючи відповідь.

— Як завжди, — сказав він.

— Неправда! — ураз зчинила істерику Ґрейнджер. — Не бреши мені! Не треба до мене ставитися як до маленької дівчинки! Я знаю, що все летить до бісової матері!

«Чому не запитати мене?» — подумав Пітер. Ґрейнджер наче не помічала його існування.

— Усе вже давно летить до бісової матері, — спокійно зауважив Бі-Джи. Він і не намагався заперечувати: все було надто очевидно. — Планеті Земля настала, вибачайте на слові, повна дупа ще бо-о-о-озна-коли.

— Я не це мала на увазі, — схлипнула Ґрейнджер. — Я мала на увазі... як там твоя вуличка, на якій ти виріс, як твої рідні, твій будинок...

Бі-Джи примружився, дивлячись крізь вітрове скло на неозору порожнечу, а потім глянув на приладову панель, де світилися показники навігатора.

— Ґрейнджер, слухай-но, ось тобі ще одна давня мудра приказка від мене: «Додому немає вороття».

«Томас Вулф, приблизно тисяча дев’ятсот сороковий рік», — безпорадно подумав Пітер.

— Та невже? Ну що ж, побачимо, — войовниче, хоча водночас і налякано, заявила Ґрейнджер. — Ми це ще побачимо, трясця вашій матері!

Бі-Джи промовчав, очевидно розваживши, що Ґрейнджер надто розійшлася, щоб сперечатися з нею далі. Але мовчанка роздратувала жінку так само.

— Знаєш, хто ти? — Голос її був хрипкий, аж відразливий, наче в алкоголічки. — Ти просто маленький хлопчик. Маленький хлопчик, який утік із дому. Здоровило, який не може поглянути в обличчя дійсності. Усе, що ти можеш, — це тільки вдавати, що нічого не відбувається.

Бі-Джи заплющив і розплющив очі. Він не розлютився. Він просто не мав люті. У цьому була його біда, але водночас і ознака його гідності.

— Я дивлюся в обличчя тій дійсності, якій повинен дивитися, Ґрейнджер, — відказав Бі-Джи, не здіймаючи голосу. — Ти не знаєш, що я зробив і чого не зробив; ти не знаєш, звідки я і чому покинув ті місця; ти не знаєш, кому я робив боляче і хто робив боляче мені; ти не бачила моєї анкети, і я не збираюся тобі її показувати. Хочеш смажених подробиць про мого батечка? Він помер, коли йому було саме стільки років, скільки мені зараз. Судина в серці забилася — і прощавай, Біллі Ґрехем-старший. А про мене тобі треба знати тільки те, що, якщо я успадкував цю саму судину й відкину копита наступного тижня — що ж... нехай. — Бі-Джи перемкнув передачу і зменшив швидкість. Вони під’їжджали до бази. — А тим часом, Ґрейнджер, коли знову захочеш катнутися пустелею, можеш на мене розраховувати.

Після цих слів Ґрейнджер затихла. Колеса перескочили з грунту на асфальт, і здалося, ніби машина злетіла в повітря, наче літак. Бі-Джи припаркувався в затінку будівлі, просто перед входом, найближчим до номера Ґрейнджер, потім вийшов, оббіг автомобіль і відчинив для неї дверцята, як справжній джентльмен.

— Дякую, — сказала жінка.

Упродовж усієї поїздки вона поводилася так, наче й не помічала присутності Пітера. Чоловік, обернувшись на сидінні, встиг помітити, як вона втомлено й незграбно вибирається з машини. Бі-Джи запропонував свою руку, наче металевий поручень; Ґрейнджер вхопилася за неї і вийшла. Дверцята загримнулись, і далі, уже крізь запітніле скло, Пітер спостерігав за постатями двох аміківців у білому, що мерехтіли й розпливалися, наче образи на неякісному відео. Він гадав, що вони так і ввійдуть у будівлю, пліч-о-пліч, рука до руки, але щойно Ґрейнджер стала на ноги, вона відпустила руку Бі-Джи й пішла сама.

— Напевно, це через блискавку, — сказав Бі-Джи, повернувшись у машину. — Нічого доброго не чекай, коли тебе отак довбане. Треба дати їй час, нехай відійде.

Пітер кивнув. Він не був певен, що йому вдасться відійти самому.

Пітера, що стояв навколішки перед палатою інтенсивної терапії, знайшов доктор Адкінс. Хоча «знайшов», мабуть, трохи не те слово: лікар ледве не перечепився через нього. Нітрохи не спантеличившись, хірург поглянув донизу на Пітерове тіло, оцінюючи кілька секунд, чи якась його частина не потребує невідкладної медичної допомоги.

— Із вами все гаразд? — запитав він.

— Я намагаюся молитися, — відказав Пітер.

— А-а... ну гаразд, — промовив Адкінс, дивлячись поверх Пітерового плеча далі коридором, немовби кажучи: «А не міг би ти молитися десь там, де люди не зламають собі через тебе шию?»

— Я прийшов до Обожнювачки Ісуса Номер П’ять, — сказав Пітер, підводячись із підлоги. — Ви знаєте про неї?

— Звісно. Вона ж моя пацієнтка. — Лікар усміхнувся. — Так приємно нарешті мати справжнього пацієнта. Замість п’ятихвилинного «добрий день — дякую — до побачення» з кимось, у кого кон’юнктивіт чи хто вдарив собі молотком по пальцю.

Пильно придивляючись до обличчя лікаря, Пітер шукав на ньому ознаки співпереживання.

— Мені видається, що доктор Остін не зовсім усвідомив, що відбувається з Номером П’ять. Вважаю, що він гадає, ніби ви можете їй допомогти.

— Ми зробимо все, що зможемо, — ухильно відказав Адкінс.

— Вона помре, — мовив Пітер.

— Не будемо поки що про це.

Пітер чимдуж стиснув свої руки одна одною і виявив, що через його напружені спроби молитися на м’якому тілі між суглобами пальців з’явилися синці.

— Рани цих людей не гояться, ви розумієте? — промовив він. — Їх неможна вилікувати. Наші тіла... моє, ваше... ми живемо всередині дива. Забудьте про релігію, ми диво природи. Ми можемо вдарити палець молотком, продірявити собі шкіру, обпектися, поламати кості, розпухнути від гною, але мине трошки часу — і все загоїлося! Стало як новеньке! Неймовірно! Неможливо! Але це правда. Це дар, який нам надано. Але 

— оазяни — ніколи його не мали. У них є одна спроба... єдина спроба... тіло, з яким вони народилися. Вони як можуть турбуються про нього, але коли його пошкоджено, це... це все.

Доктор Адкінс кивнув. То був добрий чоловік і зовсім не дурний. Він поклав руку Пітерові на плече.

— Не треба поспішати. Ми будемо оцінювати стан цієї... пані поступово. Руку вона втратить. Це очевидно. Що буде далі... Ми докладемо всіх зусиль, щоб придумати, як їй