Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

котрими можна було забутися, але цей зв’язок із богемою ще більше опускав її в очах світу. Ковпервуд вирішив побесідувати з нею відверто, зізнатися у своїй пристрасті до Береніс, звернутися до її доброго серця та здорового глузду. Можна собі уявити, які сцени за цим послідують! Але так чи інак, вона буде змушена скоритися. Гордість, ненависть, відчай, усвідомлення безнадії змусять її це зробити. Крім цього, він може тепер залишити їй дуже солідні відступні. Жінка поїде в Європу або залишиться тут і буде жити в розкошах. Він, як і раніше, буде одним з тих, хто завжди допоможе доброю порадою. Якщо вона цього забажає, звісно.

Розмова, що сталася між ними, була схожа на страшний сон, на кошмар. Слова їхні звучали неприродно і страшно серед пишнот нового будинку.

Уявіть собі недільний вечір. За яскраво освітленими вікнами палацу на П’ятій авеню вирує негода. Френк уже кілька днів не виїдждав із міста і майже весь час сидів на нарадах із місцевими фінансистами, котрі відстоювали його інтереси в законодавчих зборах Іллінойсу. Ейлін уже знову тішила себе думкою, що, можливо, любов не посідає чільного місця у житті Ковпервуда, можливо, почуття не має більше влади над ним. Цього вечора Френк був удома, сидів у зимовому саду, серед своїх улюблених орхідей, і читав книгу, яку хтось йому порадив прочитати, — щоденники Бенвенуто Челліні. Часом він відривався від читання — думки про його чиказькі справи не давали спокою чоловікові. За вікнами періщив дощ, яскраво освітлений асфальт П’ятої авеню був залитий потоками води, а похмурий парк за ґратами здавався ескізом у стилі Коро. Ейлін у музичній кімнаті лінькувато награвала щось на роялі. Її думки блукали в минулому. Полк Лінд... Ось уже півроку, як вона нічого не чула про нього. Вотсон Скит, скульптор, також зник із її горизонту. Коли Ковпервуд залишався ввечері вдома, Ейлін, керуючись давньою звичкою, також нікуди не виїжджала і намагалася бути ближчою до чоловіка. Така влада укладу, створеного прихильністю, — ми продовжуємо коритися йому навіть тоді, коли він уже втратив будь-який сенс і вартість.

— Яка страшна ніч! — сказала Ейлін, дивлячись у зимовий сад і з острахом відсуваючи парчеву штору.

— Та-ак, погода нікчемна, — підтвердив Френк, коли вона відійшла від вікна. — Ти збиралася сьогодні кудись?

— Ні, — відповіла Ейлін байдуже.

Вона знову повернулася було до рояля, але одразу ж устала, охоплена незрозумілою тривогою, і вийшла в картинну галерею. Зупинившись перед «Святою родиною» Рафаеля, одним із останніх придбань Ковпервуда, жінка задумалася, дивлячись на безтурботне обличчя середньовічної італійської мадонни. Богоматір здалася їй тендітною, безбарвною, безкістковою, зовсім млявою. Хіба є на світі такі жінки? І що в них знаходять художники? Правда, немовля Христос — дуже милий! Живопис наганяв на Ейлін нудьгу, їй подобалися лише ті картини, що викликали бурхливе захоплення оточення. Ейлін цікавило тільки саме життя і в найяскравіших своїх проявах, а ніяк не бліда його подоба. Вона повернулася до вітальні, пройшла звідти в зимовий сад і хотіла було піднятися нагору, щоб, приготувавши собі віскі з содовою, взятися за читання роману, коли почула за своєю спиною голос Френка:

— Ти дуже сумуєш, скажи правду?

— Ні. Я вже звикла до самотніх вечорів, — відповіла Ейлін просто, без будь-якої шпильки.

Ковпервудові, котрий безжально підпорядковував своїм бажанням всіх і все, часом було не чуже співчуття — втім, так само ефемерне, як міст, перекинутий веселкою через прірву. Йому раптом захотілося сказати Ейлін: «Бідна дівчинко, нелегко тобі зі мною!» Але думка про те, як вона витлумачить ці слова, зупинила його. Він задумався, тримаючи розкриту книгу на колінах і дивлячись на сріблясті струмені, що з легким шумом падали в басейн та обсипали іскристими бризками тритона, мармурових наяд, що сиділи на рибах.

— Ти нещаслива зі мною, Ейлін, — сказав він. — Може, тобі буде краще, якщо я зовсім піду з твого життя?

Думки його раптово знову звернулися до тієї єдиної мети, що ніколи не давала йому тепер спокою, і чоловік подумав, що зараз випала нагода висловити все.

— Тобі буде краще, а не мені, — відрубала Ейлін.

Її байдужо-нудьгуючий вигляд був тільки маскою. Жінка була глибоко нещасна, чітко усвідомлюючи, що ні думки, ні почуття Френка більше не належать їй.

— Навіщо ти так кажеш? — спитав він.

— Тому що знаю, що ти цього хочеш, і знаю, чому питаєш. Справа зовсім не в тому, чого я хочу, а в тому, чого хочеш ти. А ти хочеш викинути мене, бо я тобі набридла, вигнати геть, як стару шкапину, що відслужила свій вік, і ще питаєш, чи не буде мені від цього краще! Який же ти лицемір, Френку! Який ти брехливий чоловік! Тож не дивно, що ти став мультимільйонером. Ти радий був би зжерти весь світ, якби у тебе вистачило на це життя. Думаєш, я не знаю, що тут у Нью-Йорку є така собі Береніс Флемінґ, перед котрою ти стрибаєш на задніх лапках? Так, ти бігаєш за нею вже кілька місяців — з того самого часу, як ми переїхали сюди, та й раніше, мабуть, бігав. Тобі здається, що кращої за неї нікого немає, тільки тому, що вона молода й її приймають у світі. Я бачила тебе в ресторані «Волдорф» і в парку, бачила, як ти не зводив із неї очей, як ти слухав, роззявивши рота, кожне її слово. Який же ти кретин, не зважаючи на всю свою велич! Будь-яке дівчисько, якщо у неї рожеві щоки та лялькове личко, може обвести тебе навколо пальця. Рита Солберґ! Стефані Плейто! Флоренс Кокрейн! Сесилія Гейґенін! Та хіба мало ще хто — хіба я всіх знаю? А пані Генд, мабуть, досі зустрічається з тобою, коли ти буваєш в Чикаґо, негідниця така! А тепер ось Береніс Флемінґ із цим своїм старим опудалом — матусею! Я знаю, тобі ще нічого не вдалося домогтися, мабуть, матуся має клепки в голові, але ти свого досягнеш! Їм же не ти потрібен, а твої гроші. Смішно! Що й казати, щасливою мене, звісно, не назвеш, але тільки ти мій відчай уже нічим втамувати не в змозі. Ти доклав усіх зусиль до того, щоб зробити мене нещасною, а тепер питаєш, чи не краще мені буде далеко від тебе? Добре, в біса, вигадано, нічого не скажеш! Я ж знаю