Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

тебе, як свої п’ять пальців, Френку! Більше ти мене вже не одуриш. Безумовно, я не можу зашкодити тобі упадати за кожною зустрічною дівулею та ганьбитися на всю Америку. Господи Ісусе, та жодна порядна жінка не може опинитися в твоєму товаристві без того, щоб не знищити свою репутацію! Зараз вже весь Бродвей знає, що ти волочишся за Береніс Флемінґ. Скоро ти зганьбиш її, як зганьбив усіх інших. Скажи їй: вона, може, поступиться тобі, все одно їй уже нічого втрачати. Якщо у неї було чесне ім’я, ти давно втоптав його в багно.

Ці слова розлютили Ковпервуда, особливо те, що Ейлін посміла зачепити Береніс. «Ну що ти вдієш із такою жінкою?» — подумав він. Її мова стала зовсім нестерпною. Скільки грубих і вульгарних слів! Справжня мегера! Так, звісно, він свого часу дуже помилився, одружившись із нею. Але врешті-решт він зламає її завзяття.

— Ейлін, — сказав він холодно, коли жінка замовк­ла. — Ти занадто багато балакаєш. Ти шаленієш. Мені здається, ти стаєш вульгарною. Дозволь мені сказати тобі дещо.

Погляд чоловіка був твердий, і вона відразу принишкла.

— Не збираюся просити у тебе вибачення. Залишайся при своїй думці. Але хочу, щоб ти збагнула, чітко затямила те, що я скажу, якщо, певна річ, в тебе є хоч крапля жіночої гідності. Я не кохаю тебе більше. Або, якщо хочеш, як ти сама зволила висловитися, ти мені набридла. Набридла вже давно. Тому я й зраджував тебе. Якби я кохав тебе, то не зраджував. Тепер я люблю іншу жінку — Береніс Флемінґ, і гадаю, що завжди буду її кохати. Я хочу бути вільним, хочу влаштувати своє життя так, аби відчути якусь радість, перш ніж я помру. Ти, по суті, вже не любиш мене. Не можеш мене кохати. Визнаю, що чинив із тобою погано, але ж якби я кохав тебе, то такого б не робив, хіба ні? Ну, чи винен я, що любов померла? І ти не винна. Я тебе й не звинувачую. Полум’я любові не можна роздмухати за бажанням, як вугілля в каміні. Якщо вогонь згас, отже, все скінчилося. Я не кохаю тебе більше і не можу любити — навіщо ж ти хочеш, щоб я залишався з тобою? Навіщо тобі стримувати мене, чому не дати мені розлучення? Ти будеш так само щаслива або так само нещасна далеко від мене, як і зі мною. Я хочу знову бути вільний. Я не можу бути щасливий із тобою, і зрозумів це вже давно. Я зроблю все, що ти зажадаєш. Залишу тобі цей будинок, ці картини — хоча, чесно кажучи, не знаю, навіщо вони тобі. (Ковпервудові дуже не хотілося віддавати Ейлін свою колекцію, якби була хоч найменша можливість уникнути цього.) Призначу тобі довічне утримання, в тому розмірі, який ти сама визначиш, чи виділю відразу всю суму гошей. Я хочу, щоб ти дала мені свободу. Будь же розсудлива, Ейлін, і погодься.

Френк почав свою промову сидячи, а закінчив — стоячи. Коли він заявив, що його любов померла, вперше сміливо і без натяків зізнався в цьому, Ейлін зблідла та прикрила очі рукою. Тут чоловік встав. Він промовляв холодно, рішуче, навіть мстиво, мабуть, спочатку. Ейлін зрозуміла, що в серці його не залишилося і сліду колишніх почуттів, не залишилося навіть спогадів — солодких, спільних спогадів — про ті щасливі дні, години, хвилини, які були такі дорогі, такі незабутні для неї. Господи, Матінко Божа, то це правда? Його любов померла, він сам визнав це... Але ж ні, Ейлін не вірила словам чоловіка, не хотіла вірити! Ні, ні, це неправда, такого не може бути!

— Френку, — озвалася вона, наближаючись до чоловіка, але той відсахнувся від неї.

Жінка дивилася на нього широко розплющеними очима, руки її тремтіли, губи безвільно сіпалися.

— Це ж неправда, брехня, скажи? Ти не міг зовсім, зовсім розлюбити мене, Френку? Адже ти так кохав мене! О, Френку, я злилася, ненавиділа тебе, я казала жахливі, огидні речі, але ж це все лише тому, що я люблю тебе! Завжди кохала тебе. Ти сам знаєш. Я так страждала! Так страждала! Моя подушка часто бувала мокрою від сліз, Френку! Я лежала і плакала ночами. Або тинялася до ранку з кутка в куток. Я пила віскі, чисте, нерозбавлене, бо моє серце розривалося на кавалки. Я сходилася з чоловіками, ти знаєш це, але, Боже милий, Френку, ти ж знаєш, що я цього не хотіла, мені зовсім не було цього треба! Потім мені завжди було огидно це згадувати! Адже це тільки від самотності, тільки тому, що ти був такий неласкавий до мене, зовсім не звертав на мене уваги. Як я тужила, Френку, як мріяла, щоб ти знову кохав мене, хоч одну ніч, один день, одну годину! Є жінки, котрі вміють страждати мовчки, а я — ні. Думки про тебе, спогади мучать мене, не дають спокою. Я не можу не думати, як я бігала до тебе на побачення в Філадельфії, як чекала тебе, коли ти повертався додому, як приходила до тебе на Дев’яту вулицю і на Одинадцяту... О, Френку, мабуть, я заподіяла зло твоїй першій дружині. Розумію тепер, як вона страждала. Але ж я була простим дівчиськом, дурним дівчиськом і зовсім не знала життя! Френку, невже ти забув, як я день у день приходила до тебе в філадельфійську в’язницю? Ти сказав мені тоді, що ніколи не забудеш цих днів, що будеш кохати мене вічно. Хіба ти не можеш любити мене, ну хоч трошки, якусь дрібку! Адже це неправда, що твоя любов померла! Хіба я так уже змінилася, настільки постаріла? О, Френку, не кажи, що ти зовсім не любиш мене, прошу тебе, прошу, не кажи так, заклинаю тебе!

Вона знову спробувала наблизитися до чоловіка, торкнутися його руки, але той зробив крок убік. Він дивився на неї, і дружина була йому неприємна — як фізично, так і духовно: в ній, здавалося, втілилося все, що він насилу міг виносити в людях. Від колишньої чарівності не залишилося і сліду, чари розвіялися. Йому потрібна була тепер жінка зовсім іншого типу, іншого складу розуму, а головне — йому потрібна була молодість, легкокрила молодість, втілена в образі Береніс Флемінґ. Йому було шкода Ейлін, але інше почуття панувало в ньому, тамуючи голос співчуття, подібно до того, як рик бурі та лютий гуркіт хвиль заглушають далекий жалібний сигнал