Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

як оселилася в своєму новому будинку. Вона підозрювала, що у Ковпервуда і зараз були зв’язки з жінками — можливо, з кимось із тих, кого вона знала — зі Стефані, або з пані Генд, або з Флоренс Кокрейн. А може, у неї з’явилися і нові суперниці. Але позаяк ніхто з них не зазіхав на її права, Ейлін знічев’я втішала себе думкою, що ще не все втрачено. Поки Френк так жадібно шукає змін, міркувала вона, поки він кидає одну жінку заради іншої, і жодній із цих підступних сирен не вдалося ще міцно прив’язати його до себе, нема чого впадати у відчай. Адже це саме вона, Ейлін, упіймала його в свої тенета, і десять блаженних років — так вона вважала — безроздільно володіла ним. Це не вдавалося ще жодній жінці, ні до, ні після неї. Рита Солберґ, мабуть, могла б домогтися цього, підла тварюка! О, як самий спогад про неї був ненависний Ейлін! Однак Френк уже старіє. Прийде день, коли він перестане так прагнути розмаїття, зрозуміє, що гра не варта свічок. І тоді він залишиться з нею на віки вічні, якщо тільки на схилі років не зустріне якусь Цирцею, котра прив’яже його до себе і поневолить, як підкорила його вона сама колись, у ранню пору його життя. Так Ейлін жила в непереборному страху, з дня на день очікуючи якогось нового неприємного відкриття. І скоро настав день, коли вона це відкриття зробила.

Якось Ейлін зібралася провідати когось із нью-йоркських знайомих, із котрими звів її Різ Ґраєр, чиказький скульптор. Перетинаючи Сентрал-парк у своєму новому автомобілі французької марки, який подарував їй Ковпервуд, вона випадково глянула в бік бічної алеї та побачила, що там стояв точно такий же автомобіль. Час був ранній, близько полудня, в ці години Френк зазвичай сидів на Волл-стрит. Однак він був тут, і з ним — дві жінки, котрих Ейлін не встигла роздивитися. Тоді вона наказала водієві повернути назад і зупинити машину за густим чагарником, звідки було добре видно бічну алею. Незнайомий Ейлін шофер щось лагодив у двигуні розкішного автомобіля, а біля краю дороги стояв Ковпервуд і поруч із ним — висока струнка панночка з каштановими кучерями, що відливали червоним золотом. Відтінок волосся цієї дівчини нагадав Ейлін її власне волосся, а мрійливий і гордовитий вираз юного обличчя чомусь відразу врізався їй у пам’ять. В автомобілі сиділа літня жінка, мабуть, мати дівчини. Хто ці дами? Що робить Френк тут, у парку, в цю годину? Куди вони прямують? У цю мить Ковпервуд усміхався, і пекуче відчуття заздрощів пронизало серце Ейлін — вона занадто добре розуміла значення цієї посмішки! Як часто бачила вона її колись на обличчі свого чоловіка! Коли Ковпервуд і незнайомка сіли в автомобіль, Ейлін звеліла своєму водієві слідувати за ними на певній відстані. Незабаром автомобіль зупинився біля під’їзду великого готелю, й обидві дами в супроводі чоловіка попрямували в ресторан. Ейлін пішла за ними слідом. Їй удалося достатньо спритно прослизнути до столика за ширмою, звідки жінка, залишаючись непоміченою, могла безперешкодно спостерігати за усіма відвідувачами. Ейлін з’їдала поглядом незнайомку, немов хотіла вивчити кожну рисочку цього холодного обличчя з ніжно заокругленим підборіддям, із твердим, ясним поглядом синіх очей, прямим тонким носиком і каштановими кучериками, що золотилися на сонці.

Ейлін покликала метрдотеля і спитала у нього, хто ці жінки. Щедра винагорода вмент розв’язала йому язика.

— Пані Айра Картер, а з нею її донька — панна Флемінґ, панна Береніс Флемінґ. Пані Картер носила раніше прізвище Флемінґ.

Коли обидві дами покинули ресторан, Ейлін продов­жувала стежити за ними до самих дверей їхнього особняка, за якими вони зникли разом із Френком. Наступного дня вона знайшла за цією адресою номер телефону та переконалася, що ці дами справді там проживають. Провівши ще кілька днів у важких роздумах, Ейлін врешті найняла детектива і встановила за його допомогою, що Ковпервуд є завсідником будинку Картерів, що він тримає в окремому гаражі автомобіль для них і що дами ці, поза всіляким сумнівом, належать до кола обраних. Ейлін не стала б вести настільки ретельні розшуки, якби не вираз обличчя Френка, коли він дивився на цю дівчину — і в парку, і в ресторані. Якби не цей жадібний, закоханий погляд, що не залишав сумнівів у його почуттях.

Не смійтеся над муками нерозділеного кохання. У ревнощів — крижані обійми, чіпкі, як обійми смерті. З ранку до ночі, день і ніч — зачинившись у своїй самотній спальні, або шпацеруючи чи їдучи в автомобілі, відвідуючи своїх нечисленних знайомих — Ейлін думала про цю дівчину. Бліде, тонке обличчя переслідувало її всюди. Що бачив цей спрямований у далечінь мрійливий погляд? Любов, поклоніння Ковпервуда? Так! Так! О, так! Тепер загинуло все і назавжди! В одну мить розвіялися всі її мрії! Прощавай, нове життя в новому будинку! Прощавай, надіє на визнання суспільства! А вона стільки страждала, стільки терпіла...

Френк не приїжджав додому вже другий тиждень. Ейлін зітхала, тужила, зачинившись у себе в спальні, часом впадала в лють і нарешті почала пити. А потім запросила до себе знайомого ще з Чикаґо актора, вона зустрічала його тепер у Нью-Йорку в театральних колах. У важкому, похмурому стані сп’яніння Ейлін жадала не стільки кохання, скільки помсти. День у день тривала оргія: пияцтво, розпуста, потім взаємні образи, ненависть і відчай. Протверезівши, Ейлін спитала себе: що подумав би про неї чоловік, якби дізнався про все це? Чи міг би він любити її після цього? Або хоча б терпіти? Втім, йому ж наплювати. Катюзі — по заслузі! Собака! О, вона йому ще покаже! Всі його мрії розвіються в пил, вона зганьбить його на весь світ! Їхні імена будуть жувати на всіх перехрестях! Він ніколи не отримає від неї розлучення! Хоче кинути її, щоб одружитися на цій дівчині? Цьому не бувати ніколи! Ні! Ні! Ніколи, ніколи, ніколи! Ковпервуд повернувся, і дружина зустріла його розлючена, проте не удостоїла пояснень, а лише злісно огризнулася.

Френк миттю запідозрив, що дружина шпигувала за ним. Він помітив її розпашілі щоки, запалі очі, нечисте дихання. Мабуть, вона махнула рукою на всі свої спроби стати світською дамою і ступила на нову стежку... Загуляла! «З того часу, як Ейлін переселилася в Нью-Йорк, вона не зробила жодного розумного кроку, щоб домогтися визнання в світі!» — згадував фінансист. Його часті відлучки, його байдужість знову, як у Чикаґо, штовхнули Ейлін у товариство людей, із