Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

саней і показував у напрямі видимої за деревами галявини. Розвиднювалося. Сташек подумав про вовків, але коли трохи вихилився із-за засніженої ялини і глянув у вказаному напрямі, завмер від подиву. Бо на галявині роїлися... люди! З цієї віддалі важко було розгледіти, хто вони. Горіло кілька вогнищ. Люди стояли навколо них, сиділи на снігу або ставали навпочіпки. Хлопці почали ділитися здогадками. Заки встигли порадитись, що робити далі, як із-за сосни вистрибнув конвоїр із рушницею. Солдат був молодий, у білому кожусі та високих валянках. Із суворим обличчям.

— Хто ви. Що тут робите?

— З радгоспу. Їдемо по сіно. Там на галявині наші скирти стоять.

— По сіно чи не по сіно, але далі не можу вас пустити: наказ є наказ! — солдат немов виправдовувався! Богатулін, мабуть, це відчув.

— Думаєш, я не знаю, що таке наказ? Недавно сам з фронту повернувся, дійшов аж до Берліна. Але худоба без сіна жити не може. А ти сам звідки? З села, з міста?

— З села, а що?

— Ну то знаєш, як то без сіна. Довго ще тут будете?

— Нічліг був... Мабуть, невдовзі зрушимо.

— А як не зрушите? Може, покликати старшого?

— Зміна ось, ось. Зараз, мабуть, прийде...

— Закуриш?

— Що ти! Мені з вами навіть говорити не можна.

— То залиш собі на потім. Адже розуміюсь на цьому... В’язні?

— Японці, воєнні в’язні, як так вже дуже хочеш знати...

— Японці? А звідки тут японці?

— Що ти такий, чоловіче, цікавий? Кажу вам, повертайте! Далі не можна! — конвоїр почав раптом голосно кричати, мабуть, щоб його чула зміна, що саме наближувалася.

Ні розводящий пости, ні командир конвою не дозволили їм наблизитись до галявини. Вивели коней за лісову гущавину і вирішили чекати: адже не можуть повертатися без сіна. Хлопцями аж вертіло, щоб отих японців побачити. Вблагали Богатуліна, щоб дозволив їм видертися на скелястий схил ущелини, звідки сподівалися глянути на в’язничне таборище.

— Тільки уважно, не лізьте конвоїрам у вічі, бо такому в людину вистрілити, то стільки, що плюнути, — остерігав Богатулін, який залишився біля коней.

Причаїлися між сніговими ялиновими наморозями й дивились. Японців було близько сотні. Невисокі на зріст, кремезні та смуглошкірі. Носили мундири піщано-оливкового кольору. Шапки клаповухі, з довгими козирками, подібні до червоноармійських «будьоновок». Взуті були в черевики, з обмотками до колін на пемзових штанах. Збиралися саме у штрафних чергах перед двома котлами. Підставляли куховарові баклаги. Казани парували. Японці спішно відходили від казана і відразу підставляли баклаги до рота.

— Збираються, мабуть... — засичав якийсь із хлопців. І справді. Конвоїри сідлали вкритих інеєм коней. Полонені чистили снігом засмалені казани. Залунали різкі свистки, вигукування конвоїрів, і японці почали ставати у трикутну колону.

— Дивіться, хлопці! Що ті перчені самураї там тягнуть? Колоди якісь чи що?

Справді: із-за скирти сіна виходило по двоє японців, і кожна така пара несла на плечах, один спереду, а другий ззаду, щось, що нагадувало коротку колоду. Хлопці нарахували сім пар таких носіїв. Але коли почали приглядатися до них уважніше, побачили, що це замерзлі японські трупи.

Спереду колони, що вирушала в дорогу, — двоє конвоїрів на конях. Далі кілька запряжених саней, завантажених казанами і ще чимось. За саньми трикутна колона японців. Наприкінці носильники з трупами і кінні конвоїри з завершальної варти.

Весна прийшла швидка, тепла і сонячна. Швидше також вийшли з плугами на радгоспні поля. Астаф’єв навіть слухати не хотів, щоб поляків випустити з радгоспу до закінчення весняних робіт.

— Змилуйтесь, люди добрі, допоможіть нам ще трохи; адже весна цілий рік кормить. Куди так поспішаєте? Ніхто ще про вас не нагадує, жодного знаку не подає. В разі чого, перший знатиму. Що ви, якісь цигани, що так по світі без потреби хочете волочитися?

Така була правда і то дуже неприємна: справді, про поляків з Булушкіно все ніхто не згадував. Далека і така довгождана Польща мовчала, мов зачарована. Навіть листів від своїх уже давно не одержували.

Закінчили ту посівну. Але відразу після цього почали збиратися до виїзду. Астаф’єв, людина добра й вибачлива, звільнив їх всіх з роботи, виписав на від’їзд по додатковій буханці хліба, виплатив з каси заробіток.

— Ой, влетить мені через вас, влетить, що без наказу начальства випустив вас з радгоспу. Але нічого не вдієш, совість не дозволяє мені вас тут довше затримувати. Щасливої дороги, і погано нас у тій своїй Польщі не згадуйте.

Перед канцелярією, звідки вийшли, прийшли попрощатися майже всі булушкінські баби. І майже кожна їм щось у дорогу принесла: та пару млинців, та варене яйце, інша шматок хліба.

— Щасливої дороги!

— Що було, то було, але погано нас не згадуйте.

— Що свої краї, то свої.