Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

— Пошта там, мабуть, у вас є, подайте якийсь знак, напишіть...

Дарія шмагнула Сєрка віжками, і віз рушив. Баби кінчиками хустин протерли очі. А булушкінська дітвора цілою юрбою бігла за поляками аж до переправи через Золотушку.

Сташек прощався з усіма ще вчора. До Нюрки також зайшов. Перед порогом грався з собакою товстощокий малюк. Побачивши чужого, налякався і почав голосно кликати маму. Вибігла Нюрка. Малий заспокоївся і всунув брудний великий палець до рота.

— Але виріс, правда? Поляк з нього, як дракон! Бронечок, мій синочок коханий, угм, угм! — стискувала і цілувала малюка, аж не могла отямитися. — А приглянься до нього, Стасіку, добре, щоб міг його батькові розказати, якщо його там колись у Польщі зустрінеш, як його єдиний, як його Бронек, малий поляк, виглядає; ангел очок той мій, картинка, на яку дивишся і надивитися не можеш. Шкода, фотокарточки йому не можу зробити; ти показав би його батькові, подивився би на свого сина і, може б, його батьківське серце заговорило. Пригадав би собі нас, сиріток, яких тут у безутішнім болю і тузі залишив. — Нюрка не закінчила, голосно розплакалась.

Але Нюрка як Нюрка, в неї завжди від плачу до сміху недалеко. Витерла сльози і затягла Сташека на прощальний чай, склянку брусничного квасу.

— А в тебе нема, Стасю, якоїсь польської пам’ятки? Може, якась картинка, щоб на ній ту вашу Польшу було видно? Нема? Шкода... А може, інші ваші щось таке мають. Прошу тебе, запитай. Не для себе прошу, для мого Бронуся, для синка. Ну бо розумієш, ви виїдете, відізветесь до нас колись чи ні, всяке буває. А він, сирітка, рідного батька поляка також ніколи може не дочекатися. А якби я якусь польську пам’ятку мала, якусь дрібничку, то коли мій синок виросте і все зрозуміє, показала б йому тоді. Або навіть обдурила б його: «Ось тобі, синку, це пам’ятка по твоєму батькові з далекої Польщі». А може б навіть тоді таку оману на свою материнську совість взяла. Коли б йому сказала: «Ось тобі, сину, це єдина пам’ятка після твого батька, поляка, який під час тої жахливої війни геройськи загинув на фронті».

Сташек повертався на Вовчий хутір і думав, щоб йому таке польське Нюрці на пам’ять залишити. Нічого йому на думку не приходило. Адже материнську стару куховарську книжку, єдину після неї пам’ятку, Нюрці не залишить. Раптом ударив себе по лобі: орлик! Польський військовий орлик, подарований йому інвалідом, солдатом Адамом Вродою. Подарує орлика Нюрці, хай має для синка-поляка пам’ятку. У хаті нікого не було, виліз на піч, де під стелею ховав материнську книжку і того орлика. Так, не пожалкує і подарує орлика Нюрці.

«Найновіша кухня варшавська, до якої входять понад 1200 рецептів різних страв, від найскромніших до найвишуканіших». Ця стара знищена книжка незмінно нагадувала йому померлу матір. Навіть пахнула її запахом, запахом свіжосмажених пончиків, горами попудрених вергунів, пряним ароматом кориці і гвоздики... Який же то рефлекс, коли в Червоному Ярі їх заспаних підірвали до вивезення і він казав мамі взяти в руки саме цю книжку? Або чим керувалася, про що думала, коли на останній цієї ж книжки сторінці своїм чітким старанним почерком, пером, замоченим у фіолетовім чорнилі, написала:

Відважним у житті треба бути, Зі страхом в серці важко жити — І мужньо в житті зводити бій За правду і за честь свою.

Мамо, мамо! Звідки ти взяла ці слова? Хто їх так склав? А може, сама їх придумала? Бо пам’ятаю, що казки мені і малому Тадеку ти розповідала й розповідала. І то такі, яких я у жодних книжечках не міг прочитати. Чому саме ці слова: «Відважним у житті треба бути... за правду і за честь свою». Я напам’ять, матусю, ті твої слова вивчив. Напам’ять.

Переправилися через Золотушку. Дорога глибоким яром стрімко видиралася вгору. Сєрко, охоплений хомутом, ледве справлявся з важким возом. Допомагали йому, штовхаючи віз, як тільки могли. Коли видралися вгору і заглибилися в тайзі, Сташека спокусило, щоб повернутися і ще раз глянути на Булушкіно, розташоване в галявині за рікою.

З високого берега бачив детально все село. День був сонячний, травневий. Ранній ранок. Дідусь Микишка, бо у цьому році був пастухом, збирав по селу корови на пасовисько. «Куди пожене? Мабуть, у напрямку Козацької Галявини... Доярки, ведмеді, Любка, Анюта, полювання з Митричем, очі застреленого козлика, мертвий бродяга, втеча від вовків на Вовчому, японці, болотистий вир, дідусь Митрич, гнила картопля на переднівку, кінець війни, Нюрка...» Сьогодні раненько, коли біг запрягати Сєрка, постукав у її вікно. Заспана відчинила двері.

— А, Стасю!

— Ти просила про якусь пам’ятку з Польщі для малого, ну то я тобі приніс. Лише це знайшов.

— Ой, Стасю, дякую тобі, дякую! А що це таке? Мабуть, якийсь птах чи що?

— Так. Орел! Польський герб. Наші солдати його на шапках носять, так як ваші червону зірку.

— Ааа! Тепер розумію... Поясню колись моєму Бронечку, що то його батько, як був на фронті, такого польського птаха на своїй шапці носив. Дякую тобі, Стасю. Дай, поцілую