Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

— Погано з тобою, хлопче... Я тут ризикую, даю йому кілька днів вільних, а його майже місяць немає! Забув, хай йому грець, що за прогули садять у в’язницю? Зінка, б.., донесла і міліціонер відкрив на тебе справу. Власне кажучи, то я повинен тепер спутати тебе як порося, всадити до воза і везти в міліцію. Але чорт з тобою, і так свого дочекаєшся. Бери Сєрка, запрягай і поїдеш за першими возами картоплю возити. Копаємо сьогодні, треба поспішати, щоб встигнути до першого снігу.

— Дякую, Іване Івановичу.

— Дай спокій! А принаймні щось там полагодив? Довідався щось про батька? То коли до тої Польщі повертаєшся? Аж у Іркутську здається побував?

— Про батька далі нічого... Але в Іркутську мені сказали, що вже скоро пустять нас у Польщу. І повідомлять нас тут, у радгоспі.

— Якщо тебе раніше міліція не забере. Ну то до роботи, синку, до роботи: наледарювався, вистачить. Дивіться на нього, дивіться, а то ще герой, аж до самого Іркутська вибрався. Ну, ну!

Картопля цієї осені у радгоспі уродилася і баби тішилися, що на зиму вистачить. А взагалі-то, ходили злі і роздратовані, як оси, яким зруйновано гніздо. Ну, бо як це так? Війна вже давно закінчилася, а в їхньому бабському житті жодної зміни на краще не видно: голодна безперервна важка праця від світанку до ночі в радгоспі. І дома також усе на їхній голові. Вже давно забули баби про ту спонтанну радість, яка оволоділа ними на звістку про закінчення війни. Коли, немов наївні діти, вірили, що якщо закінчилася війна, то негайно, як рукою зняло, закінчаться також їхні муки й турботи. З дня на день повернуться чоловіки з війни, займуться полем, тайгою та радгоспом, потурбуються домом, який валиться, харчами для зголоднілих дітлахів, а їх пригорнуть, вислухають бабських жалісних скарг і розповідей. А їх Булушкіно заміниться від того часу на країну одного великого щастя. Але коли час летів, а в радгоспі нічого такого не сталося, мужні доти жінки, щораз більше розчаровані і розжалені, втрачали ініціативу, віру в свої сили і з опущеними руками чекали того, що їм доля принесе.

І якось лише тепер, після війни, Булушкіно почало рахувати, хто з села пішов на війну, хто з неї повернувся, кого все ще не видно, а хто з неї не повернеться вже ніколи. Рахунок був трагічний. Більшість тутешніх чоловіків загинула на війні. Кілька повернулося інвалідами на все життя. Лише шість із тридцяти, яких призвала війна, повернулося до Булушкіно здоровими і цілими. Але й вони, отруєні війною, все не могли отямитися: пили без міри, бешкетували з бабами, ревіли охриплими від перепою голосами фронтові пісні, плели про свої геройські переваги, про далекі країни, дивні та буржуйські, де в селі нема колгоспів і радгоспів, де кожен селянин сам собі «цар, Бог і військовий начальник». Такий спосіб життя колишніх фронтовиків нічиєму здоров’ю не сприяв.

А до того нова війна з Японією викликала повторний переполох у селі. Баби не могли зрозуміти: як це то ціле життя будуть ці наші чоловіки воювати? Недавно якийсь там німець і Гітлер, а тепер знов якогось косоокого японця чорти підкинули. А чоловіки, як чоловіки, вже й на цю війну повертати вибиралися. «Всьо для фронта, всьо для победи!»

— Ледарі, п’яниці проклятущі, як їм та війна уподобалась! А ти, бабо, страждай тут, сраки дітлахам підтирай, а вони підуть воювати, ордени собі чіпляти, горілку дудлити і за чужими бабами літати: мало їм там було різних німок, японок ще не пробували!

І так прийшла до Булушкіно перша, повоєнна зима. Заки сніг засипав тайгу, а ріку скували льодом суворі морози, Сташек двічі мусив ховатися в тайзі від міліціонера. На щастя, той не виявляв зайвої настирливості, щоб хлопця піймати.

Як кожної зими, у радгоспі така ж сама робота. Сташек зі своїм нерозлучним Сєрком їздив у тайгу по дерево, возив сіно зі скирт на прирічкових галявинах. І знов, як кожної зими, ніч його з Вовчого виганяла, ніч приганяла. Робота, щоденні зусилля на те, щоб додому принести хоч трішки чогось поїсти, спричинялися, що мав менше часу на сумні роздуми: коли? Ну коли врешті з Тулуна прийде до Вовчого виклик: «Посадити всіх ваших поляків, які там у вас є, на підводи і негайно відправити на станцію до Тулуна! Додому, до Польщі, ті всі ваші поляки повертаються». Але такого виклику як не було, так і не було. Боже! Щоб ця весна прийшла якнайшвидше, бо вже тоді напевно. Напевно!..

Того ранку кількома саньми їхали вгору Золотушки. Ледве розвиднювалося. Дорога вилася течією ріки і була надзвичайно важкою. Снігопади, які тривали до кількох днів, заволокли ріку глибокими заметами. Але в радгоспі не стало сіна і, незважаючи на погану погоду, треба було його привезти. Паруючі потом коні через силу форсували глибокі сніги. Сташек волікся передостаннім, з цього був навіть задоволений, бо Сєрко мав дорогу трохи протерту. Хлопець був голодний, клацав від холоду зубами і, сидячи спиною до їзди, був захищений від хльостаючого снігу. З замислення, а може, з раптової дрімоти вирвав його Павлик, який їхав за ним.

— Не спи, бо тебе обкрадуть!

— Що, що? Чому стоїмо?

— А чому стоїмо, цього якраз не знаю. Пішли, подивимося, що там діється, що через ту диявольську сніговицю ні на крок не видно.

У перших санях правив Віктор Богатулін, фронтовик, мабуть, один, який, повернувшись недавно з війни, не напивався до божевілля, тільки взявся в радгоспі до роботи. Коли хлопці до нього підійшли, стояв біля