Елізабет Костова - Історик

вірменським, георгіанським, грецьким, хіба ми не чули, що він залишався незалежним і за часів оттоманів, як ніякий інший болгарський монастир? Не дивно, що уряд не хвилює, що дерева ростуть на його даху.

Бібліотекар повів нас у кутову кімнату.

— Лазарет, — пояснив Ранов.

Ця настирливість Ранова з кожною годиною дратувала мене дедалі більше. Бібліотекар відчинив хиткі дерев’яні двері, і всередині ми побачили таку сумну сцену, що я навіть зараз не хочу згадувати про неї. Тут жили двоє старих ченців. Із меблів у кімнаті були тільки два ліжка, один дерев’яний стілець і чавунна піч; навіть із нею це жалюгідне приміщення, напевно, було дуже холодним узимку. Підлога була кам’яна, побілені стіни були голі, і тільки в одному куті ікона Діви Марії з лампадою, що стояла на вирізьбленій полиці, якось додавала різноманітності.

Один зі старих лежав на своєму ліжку й навіть не подивився на нас. Потім я побачив, що очі його були заплющені, вони були червоними й набряклими, він час від часу повертав своє підборіддя, наче намагався побачити ним без очей. Він був наполовину накритий простирадлом, а вільна рука невпинно обмацувала край ліжка, мовби він боявся скотитися з нього. Другою рукою він обмацував звислу шкіру на своїй шиї.

Більш рухливий мешканець кімнати сидів на єдиному стільці, а поруч до стіни був притулений ціпок, ніби подорож від ліжка до стільця була для нього дуже довгою і важкою. Він був у чорній рясі, не підперезаній і звислій з випнутого живота. Очі його, великі, яскраво-блакитні, були розплющені; коли ми ввійшли, він обернувся до нас і уважно подивився. Тонке волосся й борода, мов пух, облямовували його обличчя. Вражала його непокрита голова, адже ченці зазвичай узагалі не знімали своїх клобуків. Цей чернець ніби зійшов з ілюстрації якоїсь Біблії дев’ятнадцятого сторіччя, де зображувався пророк. Але, на відміну від пророка, він морщив великий ніс, наче від нас чимось тхнуло, кусав губи й кожні п’ять хвилин примружував широко розкриті очі. Я не міг сказати, чи боявся він, чи посміхався, чи по-диявольському знущався — його вигляд постійно змінювався. Тіло й руки звисали зі стільця, немов усі рухи забрало занадто рухливе обличчя. Я відвернувся. Ранов розмовляв із бібліотекарем, який показував кімнату.

— Ця людина на стільці — Пондєв, — спокійно сказав Ранов. — Бібліотекар попереджає нас, що ми навряд чи почуємо нормальну людську мову.

Ранов обережно підійшов до людини на стільці, ніби вважав, що брат Ангел може вкусити його, і зазирнув йому в обличчя. Брат Ангел — Пондєв — повернув голову, щоб дивитися на нього: цей рух був схожий на рух тварини в зоопарку. Ранов, схоже, відрекомендував нас, і за мить неприродно блакитні очі брата Ангела повільно пересунулися на нас. Його обличчя було у зморшках і сіпалося. Потім він заговорив: слова виходили швидко, зливаючись у рик, майже ревіння. Одна рука здійнялася вгору, накресливши знак — це могла бути спроба намалювати хрест або бажання відсторонити нас.

— Що він каже? — запитав я Ранова, понизивши голос.

— Нісенітницю, — відповів Ранов. — Я ніколи ще не чув такого. Це, здається, частково молитви, щось марновірне з літургії і щось про тролейбусну систему Софії.

— Можете запитати його? Скажіть, що ми історики, як і він, і хочемо знати, чи приходила сюди наприкінці п’ятнадцятого сторіччя група ченців із Валахії на шляху з Константинополя, які несли святі мощі.

Ранов знизав плечима, але переклав, і брат Ангел відповів якимись звуками й складами, відчайдушно хитаючи головою. Що він мав на увазі: «так» чи «ні»? Я замислився.

— Знов маячня, — прокоментував Ранов. — Цього разу щось про напад турків на Константинополь — принаймні, він зрозумів запитання.

Раптом очі старого прояснилися, наче ми щойно вперше потрапили в їхній фокус. Посеред дивного потоку звуків (хіба це могла бути мова?) я чітко почув ім’я Атанас Ангелов.

— Ангелов! — скрикнув я, звертаючись прямо до старого ченця. — Ви знаєте Атанаса Ангелова? Ви пам’ятаєте, як працювали з ним?

Ранов уважно слухав.

— Це здебільшого нісенітниця, але я спробую перекласти, що він говорить. Слухайте уважно. — Він почав перекладати, швидко й неупереджено. Як би я його не ненавидів, його вміння було варте поваги. — Я працював з Атанасом Ангеловим. Кілька років тому чи, може, століть. Він був божевільним. Вимкніть світло ген там — у мене болять ноги. Він хотів знати все про минуле, але минуле не хоче, щоб про нього знали. Воно каже: ні, ні, ні. Він кидається й ранить вас. Я хотів сісти на номер одинадцять, але він більше не ходить у наш район. Все одно товариш Димитров скасував плату, яку ми повинні були одержати, щоб дати добро людям. Добрі люди. — Ранов передихнув, і, можливо, щось пропустив, оскільки брат Ангел говорив без упину. Старий чернець усе ще залишався нерухомим від шиї й нижче, але голова трусилася, а обличчя судомило. — Ангелов знайшов небезпечне місце, він знайшов місце, що називається Светі Теорії. Він слухав пісні. Ось де вони закопали святого й танцювали на його могилі. Я можу запропонувати вам каву, але всього лише ячмінну, ячмінь та грязюка. У нас немає навіть хліба.

Я став навколішки перед старим ченцем і взяв його за руки, хоча Хелен хотіла зупинити мене. Ці руки були мляві, як мертва риба, білі, м’які, із жовтими й жахливо довгими нігтями.

— Де Светі Георгі? — із благанням у голосі запитав я. Я відчував, що от-от заплачу перед Рановим, Хелен і цими двома висушеними істотами у в’язниці.

Ранов присів поруч із мною, намагаючись упіймати блукаючий погляд ченця.

— Кде Светі Георгії — але брат Ангел насупився й знову дивився в далекий світ.

— Ангелов поїхав в Афон і побачив «типікон», він пішов у гори й знайшов жахливе місце. До нього додому можна дістатися одинадцятим номером. Він сказав: «Давай швидше, я щось знайшов. Я збираюся туди, назад, щоб розкопати минуле. Я пригостив би тебе кавою, але це лише грязюка». О, о! Він був мертвий у своїй кімнаті, а потім його тіла не було в морзі.

Брат Ангел посміхнувся так, що я відсахнувся від цієї посмішки. У нього були тільки два зуби і порвані ясна. З рота виривався такий подих, що міг би вбити самого диявола. Він раптом заспівав високим, тремтячим голосом.

Дракон спустився в нашу долину,

Він спалив урожай і забрав красунь.

Він розполохав безбожних турків

і захистив наші села.

Його подих висушив наші ріки,

і ми переходили через них.

Щойно Ранов закінчив переклад, як жваво