Елізабет Костова - Історик

заговорив брат Іван, бібліотекар. Його руки все ще були сховані в рукавах, але обличчя світилося цікавістю.

— Що він говорить? — заблагав я.

Ранов похитав головою.

— Він говорить, що чув цю пісню раніше. Він записав її від бабусі в селі Димово, баби Янки. Вона вважається чудовою співачкою у своєму селі Димово, що лежить там, де річка вже давно висохла. У них там влаштовуються фестивалі, коли співають старих пісень, а вона — найкраща серед співаків. Один із таких фестивалів відбудеться вже за два дні, на свято святого Петко, і ви можете поїхати послухати її.

— Знову народні пісні, — застогнав я. — Будь ласка, запитайте містера Пондєва, тобто брата Ангела, чи розуміє він значення цих пісень.

Ранов терпляче переклав запитання, але брат Ангел сіпався, кривився й нічого не казав. За хвилину я не витримав такої тиші.

— Запитайте його, чи знає він що-небудь про Влада Дракулу! — вигукнув я. — Влада Тепеса! Чи поховали його тут? Чи чув він коли-небудь це ім’я? Дракула?

Хелен схопила мене за руку, але я був сам не свій. Бібліотекар вирячився на мене, хоча в його погляді не було тривоги, а Ранов подивився на мене, я б сказав, жалісливо, якби я міг тоді про це думати.

Мої слова справили на Пондєва жахливий ефект. Він сполотнів, очі закотилися, відкривши великі блакитні білки. Брат Іван кинувся вперед і схопив ченця, коли той падав зі стільця, їм із Рановим удалося покласти його на ліжко.

Це була обм’якла туша, набряклі білі ноги стирчали з-під ковдри, руки безсило звисали. Поклавши хворого, бібліотекар набрав із глечика води й виплеснув її на обличчя бідолахи. Я, спантеличений, не рухався. Я не хотів завдати хворому такого болю й боявся, що зараз убив єдину людину, яка хоч щось знала. Здавалося, минула вічність, поки брат Ангел сіпнувся й розплющив очі, але тепер це був дикий погляд, погляд загнаної тварини, очі його з жахом бігали по кімнаті, наче він зовсім не бачив нас Бібліотекар поплескав по його грудях і намагався зручніше влаштувати його в ліжку, але старий чернець, тремтячи, відкинув його руку.

— Давайте залишимо його, — серйозно сказав Ранов. — Принаймні, від цього він не помре.

Ми рушили за бібліотекарем, який вивів нас із кімнати, і мовчки, приголомшені, пішли геть.

— Пробачте, — сказав я, отямившись уже на сонячному дворі.

Хелен повернулася до Ранова:

— Ви можете запитати бібліотекаря, чи знає від ще щось про цю пісню або про долину, у якій вона з’явилася?

Ранов і бібліотекар перезирнулися, а брат Іван подивився на нас:

— Він говорить, що вона прийшла із Красної Поляни, з долини, що знаходиться по той бік від цих гір, на північному сході. Ви можете поїхати з ним на свято, якщо згодні затриматися тут. Та стара співачка може щось і знає про це, принаймні, вона зможе вам сказати, де вона її вивчила.

— Ти думаєш, це варто зробити? — стиха мовив я Хелен.

Вона замислено поглянула на мене:

— Я не знаю, але це все, що нам залишається. Оскільки там згадується дракон, ми повинні йти по сліду. А тим часом ми ретельно оглянемо Бачково, можливо, скористаємося бібліотекою, якщо бібліотекар допоможе нам.

Я втомлено сів на кам’яну лаву під галереєю.

— Гаразд, — сказав я.

Розділ 68

Вересень 1962 року

Моя люба донечко!

Хай їй біс, цій англійській! Але коли я намагаюся написати кілька рядків угорською, я відчуваю, що ти мене не слухаєш. Ти ростеш з англійською. Твій батько, який вірить, що я померла, розмовляє з тобою англійською, коли надягає тобі черевички (у тебе справжні черевички ось уже кілька років). Він говорить із тобою англійською, коли тримає тебе за руку в парку. Але якщо я говорю з тобою англійською, я відчуваю, що ти мене не чуєш. Я дуже довго не писала тобі, тому що відчувала: ти не чуєш жодної мови. Я знаю, твій батько вважає мене померлою, тому що він ніколи не намагався знайти мене. А якби спробував, у нього б не вийшло. Але він не чує мене людною мовою.

Твоя любляча мати Хелен

Травень 1963 року

Моя люба доню!

Не знаю, скільки разів без слів я розповідала тобі, які ми з тобою були щасливі у перші місяці. Те, як ти прокидалася від сну, рухи твоїх рученят, тремтіння твоїх темних він, потягування, твоя посмішка — все це наповнювало мене радістю. Але потім щось сталося. Це була не зовнішня загроза — ніщо не загрожувало тобі. Це щось було в мені. Я знов і знов розглядала твоє ідеальне тіло, шукаючи позначки. Але ця позначка була в мені, навіть ще до тієї рани на шиї, і вона не загоювалася. Я почала боятися торкнутися тебе, мого ідеального ангела.

Твоя любляча мама Хелен

Липень 1963 року

Моя люба донечко!

Сьогодні, здається, мені не вистачає тебе більше, ніж будь-коли. Я працюю в університетському архіві в Римі. Я була тут двічі за останні два роки. Мене знають охоронці, архіваріуси, офіціант у кафе через вулицю навпроти архіву знає мене і хотів би познайомитися ближче, але я холодно відвертаюся, вдаючи, що не помічаю його зацікавленості. У цьому архіві є записи про чуму 1517 року, на жертвах якої була тільки одна позначка — червона ранка на шиї. Папа римський наказав ховати їх, устромляючи їм кілок у серце й кладучи у рот часник. 1517 рік. Я намагаюся зробити карту його рухів у часі або рухів (оскільки неможливо відрізнити) його слуг. Ця карта — насправді всього лише список у моєму блокноті — уже заповнює багато сторінок. Але чи вийде щось із цього, я поки не знаю. Я збираюся виявити це в процесі роботи.

Твоя любляча мама Хелен

Вересень 1963 року

Моя люба донечко!

Я вже майже готова все кинути й повернутись до тебе. У цьому місяці в тебе день народження. Як я можу пропустити ще один день народження? Я зараз би повернулась до тебе, якби не розуміла: якщо зроблю так, усе почнеться спочатку. Я буду почувати себе нечистою, як шість років тому, — і поряд із твоєю чистотою я відчую ще більший жах. Як я можу бути поруч із тобою, знаючи, що я опоганена? Яке я маю право торкатися твоєї ніжної щічки?

Твоя любляча мама Хелен

Жовтень 1963 року

Моя люба доню!

Я тепер в Асизах. Ці разючі церкви й каплиці на схилах пагорбів доводять мене до розпачу. Ми могли