Елізабет Костова - Історик

одного боку й похилими вершинами — з другого. Ми знову піднімалися в гори — у Болгарії ніколи не можна від’їхати далеко від гір. Я сказав про це Хелен, яка дивилася в протилежне вікно на заднім сидінні машини Ранова, і вона кивнула:

— «Балкани» — це турецькою означає «гора».

У монастир не було величного в’їзду — ми просто повернули з дороги на брудний майданчик, а відтіля пішки пройшли до воріт. Банковский монастир розташувався серед голих скелястих пагорбів, де-не-де вкритих лісом біля вузької річки. Навіть на початку літа рослинність уже посохла, і я міг легко уявити, як, мабуть, ченці дорожили близьким джерелом. Зовнішні стіни монастиря були такого самого сірувато-коричневого кольору, як і гори навколо. Дах монастиря був покритий червоною черепицею, як та, котру я бачив на будинку Стойчева й на сотнях будинків і церков по дорозі. Вхід у монастир являв собою величезну арку, що нагадувала вхід у печеру.

— Можна просто ввійти? — запитав я Ранова.

Він похитав головою, що означало «так», і ми зайшли в прохолодну темряву арки. За кілька секунд повільної ходи ми вийшли на сонячний двір, але за цей час я не чув нічого, крім наших кроків.

Можливо, я очікував побачити ще одне людне місце, як у Рілі, тому самітність і краса головного двору в Бачково змусили мене поривчасто зітхнути, і Хелен теж пробурмотіла щось під ніс. Більшу частину двору займала монастирська церква з червоними кутастими візантійськими вежами. Тут не було золотих бань, але вражала старовинна пишнота — прості матеріали вибудувані в гармонійні форми. Виноград ріс по церковних вежах, дерева вишикувалися навколо, один величезний кипарис височів, як дзвіниця. Біля стіни стояли троє ченців у чорних одіяннях і розмовляли про щось. Дерева відкидали тінь на залитий сонцем двір, шелестіло листя на легенькому вітрі. Я здивовано дивився на курей, які бігали у дворі, забруднюючи давні камені, а смугасте кошеня щось видивлялося у дірці стіни.

Як і в Рілі, уздовж довгих стін монастиря тяглися галереї, дерев’яні й кам’яні. Кам’яна нижня стіна деяких галерей та портик церкви були покриті вицвілими фресками. Крім трьох ченців, курей і кошеняти ніде нікого не було видно. Ми були там самі, самі посеред Візантії. Ранов підійшов до ченців і почав з ними розмову, а ми з Хелен трохи відстали. За мить він повернувся.

— Настоятеля немає, але бібліотекар тут і може нам допомогти. — Мені не сподобалося це «нам», але я нічого не сказав. — Ви можете піти до церкви, поки я знайду його.

— Ми підемо з вами, — упевнено заявила Хелен, і ми всі попрямували за одним із ченців у галерею.

Бібліотекар працював у кімнаті на першому поверсі, він підвівся, щоб привітати нас, коли ми ввійшли. Окрім чавунної грубки і яскравого килимка на підлозі, навколо більше нічого не було. Де ж книги, манускрипти? Крім кількох книг на дерев’яному столі я більше нічого не бачив, жодних ознак бібліотеки.

— Це брат Іван, — пояснив Ранов.

Чернець уклонився нам і не запропонував руки: до речі, він сховав руки в довгих рукавах, склавши їх на животі. Я подумав, що він не хотів торкатися Хелен. Те саме, мабуть, відчувала й Хелен, бо відійшла назад, сховавшись за мою спину. Ранов обмінявся з ним кількома словами.

— Брат Іван просить вас сідати.

Ми слухняно сіли. Над бородою брата Івана було довге серйозне обличчя. Він уважно вивчав нас кілька хвилин.

— Ви можете ставити йому питання, — підбадьорив нас Ранов.

Я відкашлявся. Нічого не можна вдіяти, нам доведеться ставити питання при Ранові. Мені треба буде постаратися, щоб вони звучали по-науковому.

— Можете ви запитати брата Івана, чи знає він що-небудь про пілігримів із Валахії?

Ранов переклав питання ченцеві, і від слова «Валахія» обличчя ченця посвітлішало.

— Він говорить, що в монастиря добрі зв’язки з Валахією, починаючи з кінця п’ятнадцятого століття.

Серце почалося шалено калатати в моїх грудях, але я намагався поводитися сумирно.

— Так? Які саме?

Вони поговорили ще, брат Іван показав довгою долонею у бік дверей. Ранов кивнув:

— Він говорить, що приблизно в той час князі Валахії й Молдови почали підтримувати цей монастир. У бібліотеці є манускрипти, що свідчать про це.

— Він знає, чому вони це робили? — тихо запитала Хелен.

Ранов запитав у ченця.

— Ні, — відповів він. — Він тільки знає, що в манускриптах ідеться про їхню підтримку.

— Запитайте його, — попросив я, — чи знає він про групу богомольців, які приблизно тоді приходили сюди з Валахії?

Брат Іван посміхнувся.

— Так, — відповів Ранов. — Їх було багато. Це було важливе місце зупинки на шляху прочан із Валахії. Багато богомольців ходили звідси в Афон або Константинополь.

Я ледве не заскреготів зубами.

— А особлива група прочан із Валахії, що несла якусь реліквію або шукала реліквію, чи знає він щось про це?

Ранов ледве стримував тріумфальну посмішку.

— Ні, — сказав він. — Він не зустрічав записів про таких пілігримів. У тому столітті було багато прочан. Тоді Бачковский монастир вважався дуже важливим. Коли оттомани захопили країну, патріарха Болгарії заслали сюди з його служби у Велико Тирново, давню столицю. Він помер тут і був похований 1404 року. Склеп — це найстаріша частина монастиря і єдина, що залишилася без перебудови.

Хелен знову заговорила.

— Могли б ви запитати, чи є серед братів чернець, ім’я якого колись було Пондєв?

Ранов переклав питання, і брат Іван спочатку спантеличився, а потім насторожився.

— Він говорить, що це, мабуть, старий брат Ангел. Його називали Василь Пондєв, він був істориком. Але він більше… у нього не все гаразд із головою. Ви ні про що не дізнаєтеся з розмови з ним. Настоятель тепер наш найкращий учений, і дуже прикро, що його немає зараз.

— Нам усе-таки хотілося 6 поговорити із братом Ангелом, — сказав я Ранову.

І бібліотекар, невдоволено насупившись, повів нас назад на залитий яскравим сонцем двір, через другу арку. Через неї ми вийшли в інший двір, у центрі якого стояв великий старий будинок. Цей другий двір був не таким доглянутим, як перший: тут стіни й плити кришилися під ногами, росли бур’яни, а в куті даху пнулося деревце, яке невдовзі стане досить великим, щоб зруйнувати цю частину споруди. Було очевидно, що відновлення цієї Божої обителі не було першочерговою справою болгарського уряду. Ріль був людним містом, там демонструвалася «справжня Болгарія» та її боротьба з турецькими окупантами. А це давнє місце пустило корені за часів візантійців, таких же завойовників і окупантів, якими пізніше були оттомани. Цей монастир міг бути