Максим Іванович Кідрук - Твердиня

дриґаються так само, як нога мертвого Семена, і він уявив японку без голови.

— Стій! — Українця прорвало. — Зупинись! Його звуть Ян Фідлер! Він із Чехії, і він подорожував з нами! Тільки не займай її!

Амаро відпустив голову дівчини і випростав спину. Маленькі груди часто надимались і опадали. Недоросток переможно щирився, ставши схожим на гієну.

— ХА-ХА-ХА-ХА-А! — заіржав він.

Сатомі нарешті виштовхала повітря з горлянки і розпачливо закричала.

Її крики швидко поглинуло рівномірне чахкання лопатей. Над пірамідою вигулькнув чорний «Колібрі», пролетів по дузі над місцем розправи і став опускатись навпроти пірамід.

Джейсон повернувся. Майже вчасно.

Майже.

Задерши голову, Амаро посміхнувся і помахав чорним вікнам вертольота. Ліва повіка смикалася, створюючи ілюзію неперервного дружнього підморгування.

Наступні півгодини врізались у мозок Левка так сильно, наче їх випалили паяльником.

CLXXV

24 серпня 2012 року, 11:44 (UTC – 5) Паїтіті

Джейсон Х’юз-Коулман вискочив з «Колібрі» до того, як полози торкнулися тераси. Троє стрільців висипали слідом. Навіть з відстані тридцяти кроків Левко бачив, як сіпається лице Джейсона. Віктор Шако, вимкнувши двигун гелікоптера, висковзнув з кабіни і рвонув навперейми босу. Пілот перехопив сивочолого на середині шляху між «Колібрі» і вартовими на чолі з Амаро Кіспе; почав щось затято доводити Джейсону. Стрільці скупчились довкола, хмурячись, напружено дослухаючись до того, що говорить Віктор, і тримаючи М16 стволами донизу. Час від часу хтось із них косо позирав на перуанців. Сивочолий не реагував на пілота (невідомо, чи сприйняв він хоч слово), вчепившись очима в усміхненого недоростка.

Сатомі й Ґрем лежали на траві обличчями до землі. Японка принишкла і не рухалась, волосся закривало обличчя, через що було неможливо встановити, чи притомна вона. Двоє охоронців досі притискали мулата, наступивши ногами на спину. Скориставшись тим, що за ним ніхто не спостерігає, Левко підвівся з колін. Тіло Семена (лячне здригування нарешті припинилося) стікало кров’ю.

Дивлячись повз Віктора, Джейсон щось проказав — тихо, але злостиво процідив крізь зуби. Відштовхнувши пілота, він упевнено попрямував до перуанців. Стрільці не відставали. Віктор побіг назад до вертольота. Через секунду Левко побачив, що він наздоганяє стрільців, стискаючи в руках штурмову гвинтівку.

В повітрі запахло свинцем.

«Семеро проти п’ятьох, — прикинув українець. — АКМ проти М16».

Три лопаті маленького «Колібрі» зробили останній оберт і немічно обвисли. На терасі запанувала тиша.

Джейсон Х’юз-Коулман спинився за два кроки від Амаро. Недоросток не вирізнявся хорошим зором; Кіспе не розрізняв виразу обличчя боса, аж поки той не спинився навпроти. Його посмішка зів’яла.

Роджер, Боб і Луїс розташувались широким півколом позаду Джейсона, так, щоб їх не зняло однією чергою з автомата. Віктор тримався за спиною сивочолого. Гвинтівка в руках пілота помітно тремтіла.

— Привіт, Амаро, — сказав Джейсон.

— Привіт, Джейсоне. — Коротун спробував посміхнутися, але срібний полиск в очах чоловіка навпроти заморозив м’язи лиця.

Стрільці мали перевагу, тримаючи штурмові гвинтівки в руках, готові першої ліпшої миті відкрити вогонь на ураження. У чотирьох з шести людей Амаро автомат Калашникова висів за спиною, двоє мали АКМи на руках, однак лише один вартовий утримував палець на гашетці.

— Розкажеш, що тут сталося? — лінивим, ледь не сонним голосом запитав Джейсон.

— Ясне діло, босе, розкажу. — Амаро Кіспе намагався бадьоритися, і поки що в нього непогано виходило. Поки що він не усвідомлював, що наробив. — В обід після отруєння, ну, коли згорів оцей барак і ти якраз повернувся, я знайшов у траві біля котеджу USB-флешку, що належала комусь зі студентиків. Знаю, це негарно, але я вирішив подивитись, що на ній. Було багато файлів, і всі підписані якимись закарлюками, але я…

— Ближче до суті, Амаро, — підхльоснув Джейсон.

— Е, — розгубився пігмей. — О’кей. Зараз ти усе зрозумієш, босе. — Він нахилився і підняв із землі ноутбук. На щастя, лептоп не відключився після падіння. — Коротше, дивись, що я знайшов. — Амаро показав чоловіку фотографію.

Джейсон не глянув на знімок. Його очі блукали по тілу Сьоми.

— Це ти його?

Недоросток покосився на мертвого росіянина і затараторив:

— Глянь на фотокартку, Джейсоне. Малюків було п’ятеро. Розумієш, що це означає? Десь є шмаркач, який знає, куди прямували наші студентики, і — що вже геть погано — який знає, що вони звідтіля не повернулись.

— Для чого було вбивати? — Джейсон не зводив металевого погляду з бездиханного тіла Семена.

Кіспе ощирився:

— Хе, Джейсоне, як ти любиш казати — вимушені заходи, я ж мусив дізнатись ім’я п’ятого і таки зміг його витягти. Хлопця звуть…

— Ян Фідлер, — випередив його Х’юз-Коулман.

— О, — вражено роззявив рота пігмей, втямивши, що його головний козир виявився пустушкою.

— Я знав про нього з самого початку.

— Як? — Пігмей розгублено і якось по-дитячому ображено закліпав. — Звідки?

— В їхніх речах знайшли бронювання зворотного рейсу. На п’ять прізвищ. Останнє з яких було Jan Fidler. І якби ти виймав голову із задниці, Амаро, перед тим як нею думати, то здогадався б, що зараз я відлітав, щоби вирішити цю проблему.

Несподівано Левко зауважив, що від гелікоптера відділилась іще одна фігура. Хлопець здригнувся, відчуваючи, як м’якшають коліна. То був рудий. Чоловік віддалився на десять кроків від «Колібрі» і застиг, дослухаючись до розмови.

— Для чого було вбивати? — повторив Джейсон.

— Джейсоне, аміґо, не розумію, через що стільки галасу. Це ж бранці, чужаки, ми все одно збирались їх…

— Таки збирались, — знову обірвав його сивочолий. — Їх. — Він показав пальцем на Лео, Сатомі і Ґрема. — Не його. — Перевів палець на тіло Семена.

Амаро набурмосився.

— А тому я повторюю своє запитання: для чого було вбивати саме його? — Джейсон говорив спокійно, але щось проривалось у голосі, якесь притлумлене шипіння, що видавало лють, яка пожирала його зсередини. Амаро відчув це і втямив, що переборщив. — Чому не янкі? Чому не українця?

— Джейсоне, якщо для тебе це так важливо, я кажу «вибач», але не можу зро…

Х’юз-Коулман не слухав коротуна:

— У цього хлопця мізків більше, ніж у всіх твоїх предків, починаючи, ні, не з Адама, і навіть не з мавп, Амаро, починаючи з довбаних одноклітинних організмів, разом узятих. Цей пацан за два тижні розшифрував більше написів, ніж я особисто і вся моя зграя очкариків, які длубаються в носах у підземеллі, — чоловік спрямував палець під