Максим Іванович Кідрук - Твердиня

— Якщо ти стверджуєш, що ви подорожували вчотирьох, — недоросток відступив на два кроки, опинившись біля столу, і лівою рукою неспішно розвернув ноутбук монітором до хлопців та дівчини, — то, може, скажеш, хто це такий? — Кіспе постукав кінчиком ножа по м’якій поверхні екрану.

На монітор виводилась фотографія. Остання, яку вони відзняли перед розставанням з Яном Фідлером. Вони стоять, обнявшись; на задньому плані — не в фокусі — двоповерхова хатина Тора Сандерса, за нею — кудлатий ліс, ледь сповитий сирою імлою. Стоять уп’ятьох. Сьома і Ґрем посміхаються; обличчя Яна Фідлера змучене, проте в очах просвічує радість від усвідомлення того, що він залишає сельву; лице Сатомі нічого не виражає, японка дивиться точно в об’єктив, витягнувши губи немов професійна модель; Левко зирить убік і хмуриться, думаючи про те, що Сатомі поїде в Пуерто-Мальдонадо з Ґремом, а не з ним.

Уп’ятьох.

Амаро тицяв ножем в голову Яна.

Побачивши знімок, Сатомі скрикнула, а Ґрем низько опустив голову.

Виставивши ножа перед собою, коротун підійшов до Левка.

— Хто це?

Хлопець мовчав, втупившись невидющим поглядом у рештки центрального бараку. Якийсь сенс щось казати? Їм чотирьом що так, що інакше гайки, а промовчавши, він вбереже Яна від проблем.

— Ти заснув, ґрінґо? — Кіспе відкопилив губу. — То я тебе… я сильно поколочу тебе, щоб ти проснувся. — Голос і характерні жести карлик міг зімітувати, а от словник перчених синонімів був явно слабший, ніж у Джейсона. — Відповідай: хто це?

Левко німував.

— О, як… як… — недоросток знову загубив потрібне слово, — …як романтично! — мабуть, він хотів сказати «як героїчно», «як самовіддано», «як по-товариськи» чи щось таке, але не справився. — Українець прикриває власного товариша. Ну що ж…

Амаро піджав губи, з сичанням втягнувши в горло повітря, потому повернувся до стола і по-джейсонівськи театральним жестом скинув ноутбук додолу. Лептоп гепнувся, перекинувся, вперся кришкою в землю, ставши схожим на витягнуту літеру «Л».

Пігмей дав знак одному з вартових. Хлопчина схопив Семена, поставив його на ноги і вклав кучмату голову на пластикову поверхню стола. Амаро взяв у ліву руку молот.

«А зараз ти схожий на гномика з “Володаря перснів”», — подумав Левко.

— Будь ласка, не треба… не робіть цього… Амаро, я прошу… — заскиглив росіянин.

Йому потрібно виграти час до прибуття Джейсона. Проте Кіспе ігнорував його.

— Востаннє запитую, українцю: як звуть того, хто стоїть між вами на фотографії біля халупи Сандерса?

Жоден м’яз не ворухнувся на обличчі Левка. Тієї миті він розглядав молот, чия ручка сягала майже до плеча Амаро, і не думав про те, що станеться через секунду.

Пласкоголовий коротун схопив кувалду обома руками, неочікувано легко піднявши її в повітря.

— Ні-і!!! — верескнув Семен.

Сатомі закрила рота долонею, Ґрем, вирячившись, звів голову.

Масивний набалдашник описав дугу і опустився, з огидним хрускотом заїхавши в ліву щоку росіянина. Алюмінієві ніжки підігнулись, поглинувши частину енергії удару (інакше хлопець не вижив би), і стіл розвалився. Росіянин опинився на землі.

— Як тобі таке, ґрінґо?! — писклявим голосом загорлав недоросток, витріщаючись на Левка. — Що скажеш тепер?!

Останні слова потонули у криках Семена. Ліва сторона його обличчя була жахливо понівечена. Удар молота зламав обидві щелепи, залишивши на місці лівої вилиці страхітливу виїмку. Шкіра щоки порвалась у кількох місцях, оголивши кістку і потрощені зуби. З рота витікала, змішуючись зі слиною, кров.

— Не ‘би’айте! Бу’ ‘аска! ‘и ‘о’ите ‘оми’ку, А’аро…

— Як звуть п’ятого, українцю?! Я не чую тебе! — Голос деренчав як поламаний дверний дзвінок. Штани під поясом набухли від збудження.

Левко отупіло мовчав. Амаро Кіспе переставив долоні, міцніше обхопивши держално молота, і почав відводити його за спину.

— ‘і-і-і!!! — захникав Сьома. З рота вилізли закривавлені уламки вибитих зубів. — Не вби’айт’! НЕ ‘БИ’АЙТЕ! НЕ ‘БИ’АЙТ’Е!!! ‘Е ‘БИ’А…

Амаро замахнувся і вдруге опустив кувалду на голову росіянина. Цього разу хисткого стола, що прийняв би на себе основну силу удару, не було. Пролунав лячний тріск, уламки черепа полізли крізь шкіру, голова в одну мить потоншала вдвічі. Ліве око вилізло з очниці, потягнувши за собою закривавлені шматки мізків. Крик обірвався. Сьома більше не кричав, Сьома відтепер ніколи не кричатиме, бо його череп лопнув, наче мильна бульбашка на вітрі, і тільки незагіпсована нога тіпалася, підкоряючись хаотичним імпульсам, що надійшли з пораненого мозку за секунду до смерті.

— Як тобі?! — бризкав слиною Амаро. — Як тобі, ґрінґо?! — Молот утретє здійнявся над дзьобатою макітрою карлика і опустився на рештки Семенової голови. — Кажи, як його звуть, сука! Він знає, де ви зараз?!

Третій удар розкидав рештки черепа по землі. На місці, де ще десять секунд назад лежала хай понівечена, та все ж голова, не лишилось нічого, крім бридкої суміші волосся, мізків, крові і потрощених кісток. Незважаючи на це, нога Семена досі здригалася.

Левко почув дивні звуки, що вихоплювалися з рота Сатомі і повернув голову. Японка смикала нижньою щелепою, як викинута на берег рибина. Гаряче повітря ходило вгору-вниз по стравоходу, не знаходячи сил вирватися вереском. Карі очі стали завбільшки з невеликі персики.

«Кричи, — подумки наказав їй Левко. — Кричи… Інакше ти збожеволієш».

— Is he dead?[190] — радше сторопіло, ніж налякано, спитав Ґрем.

Лео подивився на мулата.

«Що за ідіот? Ти думаєш, Сьома приліг відпочити?»

— Is he dead? — смикнувшись, повторив американець.

Найдивніше, що сам Левко не відчував нічого: ні жалю, ні страху. Він втупив погляд у тіло Семена й усвідомлював лиш легке зачудування, спричинене відсутністю емоцій. В мозку запанував чуттєвий вакуум, емоційна ядерна зима.

— IS HE DEAD?!! — заволав Ґрем те ж саме запитання.

Мулат став вириватись. Він зміг підвестись, але двоє перуанців повалили його долілиць, притиснувши ногами до землі. Ґрем стискав й розтискав кулаки, вгризаючись пальцями в землю, марно намагаючись повзти геть, і безперестану повторював одне й те ж: він мертвий? Сьома більше не живий?

— Чому ти мовчиш?! — Амаро оскаженів, але Левко не міг витиснути й слова. Тепер це не мало значення.

Зненацька пігмей підскочив до японки, схопив її за волосся і повалив на траву. В лівій руці він досі тримав закривавлену кувалду (набалдашник волочився по землі, лишаючи по собі сірувато-багряні сліди). Тіло Сатомі стрясалось від безгучних ридань, ноги загрібали по землі й тремтіли. Якоїсь миті Левку здалось, що вони