Максим Іванович Кідрук - Твердиня

— Ні, — розважливо відповів Семен. — Я переписав їх зі стін Чорної кімнати.

— І ти хочеш, щоб я повірив, що якісь аборигени, котрі жили в перуанських джунглях тисячі років тому, спрогнозували день атаки на Пентагон та будівлі Всесвітнього торгового центру?

— Так. І не лише дату, але й точну кількість загиблих. Поки сидів на верхній терасі, я розшифрував ще кільканадцять рядків. Тут є 26 квітня 1986-го, 1 вересня 1939-го, 15 квітня 1912-го…

— А що було 15 квітня 1912-го?

— Потонув «Титанік».

Усмішка не сходила з губ українця:

— Ти помилився.

— Тобто? — не зрозумів Сьома.

— На декого бруґмансія діє довше, ніж дві доби.

— Не віриш мені…

— Ти передивився голлівудських фільмів, Сьома. Пам’ятаєш «Знамення» з Ніколасом Кейджем[189]? Та ж сама бодяга з цифрами, що віщували катастрофи. Стрічка слабенькою вийшла, навіть Кейдж не допоміг, критики порвали її на німецький хрест.

— Але… — Семен не знав, як передати те, що відчував у Чорній кімнаті, як описати інцидент, що стався сьогодні вранці.

— Джейсон підсміюється над тобою або… — Несподівана здогадка вжалила Левка: — Він дає тобі кокаїн?

— Байдуже. — Сьома насупився. — Думай, що хочеш, просто візьми ось це. — Один за одним він вирвав три листки із записника — таблиця відповідників, формула календаря, переписані дати — і всучив Левкові руки. — Бери їх і тікай. Сьогодні.

Українець сторопів.

— Як?

— На терасі шостого рівня досі лежить мотузка. Спустись по ній на нижчі рівні, далі — по скісних рампах на землю, і вшивайся крізь джунглі.

— А як же ось це, розумнику? — Левко потрусив браслетом з синьою лампочкою.

Сьома потер лоба.

— Не знаю, але завтра буде пізно. Забирай аркуші, розберешся з ними потім, і вали…

— Чувак, у тебе геть дах поїхав. — І це була не метафора, Левко справді так вважав.

Семен нестямно замотав головою, силоміць заштовхавши листки в кишеню шортів приятеля.

— Послухай мене. Почуй мене! — Він благав. — Я не встигну розповісти достатньо, щоб ти повірив мені. Проте ти мусиш. Джейсона немає, його людей теж, ніхто не захистить нас.

— Захистить від чого?

— Від кого, — поправив Семен. — Від Амаро Кіспе.

— А що з ним?

— У нас із ним проблеми. Вже зараз. Лео, повір мені! Ти ж знаєш, я ніколи нічого не кажу просто…

Цієї миті у коридор пробрався галас: крики, рубане дихання, тупіт ніг і… клацання затворів. Левко витріщився на Сьому, безмовно запитуючи: що це таке?

— Пізно… — прошепотів росіянин.

Кутики очей безвольно опустились, рот розм’як. Він відкинувся на спинку інвалідного візка, безпомічно склавши руки між колін.

— Пізно для чого? Що за херня, Сьома? Що ти наробив?!

— Це не я. Це все ти, Лео…

В «нору» заскочило четверо перуанців. Вони ввалились усі відразу; перший ударом приклада АКМ по потилиці вибив Сьому з інвалідного крісла. Двоє інших налетіли на Левка, перевернули його обличчям до землі і заламали руки. Не зв’язуючи, вартові потягли хлопців нагору.

CLXXIV

24 серпня 2012 року, 11:24 (UTC – 5) Паїтіті

Ґрем і Сатомі стояли навколішки в східній частині тераси, навпроти спаленого бараку. Перед ними, заклавши ліву руку за пояс штанів, дибуляв Амаро Кіспе; у правій він тримав велетенський ніж. Недоросток крутив лезом, спостерігаючи, як воно проблискує в сонячних променях.

Двоє перуанців, розставивши ноги, стриміли за спинами мулата і японки, вперши між лопатки стволи автоматів.

Перед хлопцем і дівчиною, лівіше від Амаро, розташувався пластиковий розкладний стіл. Кіспе наказав винести його з-під навісів і встановити перед бранцями. На столі стояв ноутбук, повернутий екраном до пірамід: так, щоб ніхто — ні Амаро, ні вартові, ні Ґрем із Сатомі — не міг бачити, що на моніторі. Збоку об невисокий стіл спирався важкий чавунний молот, яким мачігуенга дробили гранітні брили в підземеллі, і обабіч нього — начищений до блиску автомат АКМ.

Четверо охоронців витягли Левка й Семена на поверхню і заспішили до Амаро Кіспе. Сьома стогнав, кусаючи губи від болю. Коротун вдавав, що не бачить, як наближаються його люди, волочачи попід руки двох студентів.

Перуанці поставили Левка на коліна поряд з Ґремом. Сьома на коліна стати не міг, тому його повалили на бік справа від японки.

Кіспе нарешті відвів погляд від ножа і зобразив здивування:

— О, аміґос, ви тільки подивіться — сеньйор Лео і сеньйор Симеон зволили завітати до нас. Як почуваєтеся, хлоп’ята?

У Левка в очах потемніло від спопеляючого відчуття дежа-вю. Ситуація нагадувала їх перший день у Паїтіті: те саме місце, майже ті самі пози.

— Щось ви дуже бліді.

Спершу Левку здалось, що Амаро пародіює сивочолого, але згодом він зрозумів, що коротун всерйоз наслідує сивочолого, копіюючи не лише слова, але й жести.

Сьома застогнав. Сатомі безгучно плакала.

«Коло замикається, — подумав українець. — Цей день стане нашим останнім днем на Паїтіті».

Коротун, піднявши загострене підборіддя, ковзнув поглядом по росіянину і японці. Він виглядав карикатурною, шаржовою копією Джейсона. Зненацька пігмей різко крутнувся і підступив до Левка.

— Пам’ятаєш свій перший день тут, ґрінґо? — Вилуплені очі навіжено зблискували, повіка дриґалась. Амаро водив у повітрі своїм ножищем, але замість наганяти жах викликав асоціації з карликуватим дітлахом, що бавиться татовим мисливським ножем. — Скільки, ти сказав, вас тоді було?

Левко відірвався від споглядання довгого ножа (на Амаро не дивився, боявся, що не втримається від недоречної посмішки) і перевів погляд на ноутбук, що стояв на столі за два метри від нього.

— Четверо, — відказав хлопець. — Нас і зараз четверо, Амаро. — «Чи ти думав, що ми почнемо тут розмножуватись?»

— Це добре. — Коротун забрав руки за спину, сховавши ножа. — Бо я теж пригадую, що ти казав про чотирьох.

Українець придивлявся до ноутбука, намагаючись розгадати, для чого Кіспе приволік сюди лептоп, коли раптово побачив таке, що пропалило нутрощі вогнем.

З одного з USB-порталів стирчала чорна флешка «Kingston Data Traveler».

Його флешка.

За секунду він усе збагнув. Серце немов облицювали кригою, а потім обвили колючим дротом. Кров, здавалося, зупинилася.

— Хе-хе, — прокректав Амаро, цього разу вдало відтворивши Джейсона. — Щось не так? Що з обличчям, ґрінґо?

Левко покосився на товаришів, проте ніхто з них, схоже, не розумів, що відбувається. Семен здогадувався, але