Максим Іванович Кідрук - Твердиня

Дверей Сьома не зачиняв. Він знав, що не зможе розвернутись обличчям до того, що нагрянуло в Чорній кімнаті. Витиснув повний газ і, нахиливши корпус, направив «iChair» до виходу з підземелля.

Клац! Світло… Клац! Темрява…

Рівномірно дзизкаючи, електричний візок повз коридором нагору. Росіянин витискав з «iChair» усе, на що той був здатен, але швидкість крісла не перевищувала 5 км/год — легка прогулянкова хода.

Шепіт стих, щойно Сьома віддалився на десять метрів від воріт.

Діставшись повороту, він дозволив собі спинитись і зиркнути назад.

Нічого — тихо й порожньо. Він сам у галереї.

Справді? Хлопець поглянув на руки, що тремтіли як у неврастеніка. Тоді чого його так тіпає?

«Примарилось, — подумав він, заспокоюючись. — Дожились… Реально божеволію».

Семен спостерігав за напіввідчиненими дверима Чорної кімнати, що ледь проступали вкінці коридору. Стулки стояли на тому місці, де він їх лишив. Ніхто не проривався з пітьми, ніхто за ним не гнався.

Клац! Лампа, що освітлювала ту ділянку галереї, де він спинив «iChair», згасла. Сьома здригнувся, опинившись у повній темноті, проте страх пройшов. У той момент він почувався безпечніше, лишаючись невидимим.

Перевівши подих, хлопець обхопив пальцями регулятор газу, готуючись продовжити підйом, коли раптом…

Клац! Ввімкнулась лампа, але не над головою, а в глибині коридору — в найдальшій секції біля дверей Чорної кімнати. Сьома закляк.

Клац! Лампа погасла, коридор занурився в пітьму.

«Раз… два… три… — хлопець рахував удари серця, — чотири… п…»

Клац! Загорілась наступна лампа — друга від входу до зали з датами.

Пауза.

Клац! Знову темрява.

«Що за чорт?» — Сьому затрясло. Слідом за ним від воріт Чорної кімнати рухалась світлова сфера.

Клац! Світло… Клац! Темрява… Ще на одну секцію ближче.

Клац! Світло…

АЛЕ ТАМ НІЧОГО НЕ БУЛО. Світлова сфера насувалась порожньою!

Семен, немов паралізований, сидів і спостерігав, як «бульбашка» світла підбирається до нього по коридору. Несподівано накотилось паскудне відчуття безпомічності, наче він у тунелі метро, по якому з темряви мчить поїзд, а довкола немає жодної ніші, жодної «келії», куди заховатися.

Клац! Світло… Клац! Темрява…

Їх розділяло чотири темні секції.

Клац!.. Клац!.. Уже три…

Дві…

Одна…

На Сьому війнуло сухим (мертвим!) холодом, і шепіт відновився.

(аш-ш-г-х-х-р… аш-ш-ш… сла-а-ш-ш-с-с-с…)

Подумавши про те, скільки ходів і розв’язок відділяє його від поверхні, скільки тонн каміння висить над головою, вперше за весь час у Твердині відчувши щось схоже на приступ клаустрофобії, росіянин закричав, закричав ще голосніше, ніж від доторку в Чорній кімнаті:

— Не чіпай мене-е-е!!! — Ручка газу до упору, проте два моторчики по 220 Вт кожен не здатні на чудеса; вони швидше вибухнуть від перевантаження, ніж розженуть візок до 7 км/год. — Допоможіть! Рятуйте! — Сьома нагинався вперед, нібито це могло пришвидшити підйом.

«iChair», ігноруючи передінфарктний стан свого наїзника, розмірено сунув нагору.

CLXXII

Йому вдалося вибратись.

Протягом наступних трьох годин Сьома залишався на терасі, навіть не наближаючись до спуску в лоно Паїтіті, яке йому більше не судилося побачити, і чекав Джейсона.

Саме там, на найвищому рівні Твердині, Семен помітив Амаро за чиїмось ноутбуком і по виразу обличчя зрозумів, що пігмей затіває лихо. Нечутно підібравшись і підглянувши, що конкретно видивляється недоросток, росіянин ледь не збожеволів від розпачу.

Розвернувши інвалідний візок, хлопець помчав до «нори».

CLXXIII

24 серпня 2012 року, 11:13 (UTC – 5) Паїтіті

— Лео! — кричав Семен. — Ле-е-е-о!

Його крики розносились коридором, глушачи дзижчання електричного двигуна «iChair». І було в них щось таке, що сполошило Левка.

Українець, заклавши руки за голову, розлігся на матраці у «норі». Ґрема й Сатомі не було (мулат і японка воліли з ним не бачитись). Він згадував, де і як святкував попередні Дні Незалежності. Почувши розпачливі вигуки Сьоми, Левко підвівся і ввімкнув світло.

— Лео! — Росіянин ввірвався в кімнату, і з першого погляду Лео зрозумів, що справи серйозні. — Як добре, що ти тут. — Блідий лоб Семена скремсали зморшки, під очима висіли темні кола.

— Що трапилося? — Стараючись накачати голос збайдужінням, заговорив Левко. До коліс інвалідного візка прилипли травинки, він здогадався, що Семен приїхав з тераси.

Сьома віддихувався. Чотири години назад, тікаючи з підземелля на горішню терасу, хлопець прагнув позбавитись того, що йшло за ним від Чорної кімнати, хотів опинитися на вільному просторі, побачити сонце і… не підозрював, що нагорі очікує ще більша халепа.

— Джейсон відлетів учора, забравши трьох стрільців. Род Холмґрен, четвертий, зараз на плантаціях, і на Твердині тільки люди Амаро Кіспе.

— Я знаю. І що?

Росіянин замотав головою:

— Не важливо. У мене мало часу. — Він кинув швидкий погляд у коридор, після чого дістав з-за спини потріпаний блокнот, перегорнув кілька сторінок і показав Левку таблицю, де під символами цивілізації Паїтіті тяглись відповідні їм арабські цифри. — Дивись, у них була вісімкова система, лише вісім цифр від 0 до 7, ось так вони позначалися… Ти ж маєш мати поняття, що таке вісімкова система, — зиркнув на українця Семен.

— Ну-у так… — Левко задумався, прикинувши, чи зможе перевести вісімкове число в десяткове і навпаки. — Гадаю, так. Зможу розібратись.

— Зможеш, я точно знаю. А ось тут, — листки зашелестіли, — їхній календар.

— Що?

Сьома показав формулу, що описувала розподіл сонячного року на місяці, тижні й дні у цивілізації Паїтіті.

— У них було вісім місяців, у кожному по сорок п’ять днів, і ще п’ять, так би мовити, неврахованих чи незв’язаних днів, що розташувались вкінці року. Кожен місяць… — Семен докладно розтлумачив Левку принцип організації календаря і формат запису дати в Паїтіті. — Вхопив? Зможеш запам’ятати?

— Звідки ти це знаєш? — здивувався українець.

— Просто знаю, повір, зараз немає часу на теревені.

Росіянин вдруге насторожено покосився на вихід до коридору. Хлопець чекав… ні неправильно… не чекав, а боявся чиєїсь появи.

— Для чого ти це розказуєш мені?

— Лео, будь ласка! — хрипко викрикнув Семен, схудлі руки трусилися, тремтіння передавалось на аркуші записника. — Не гай часу! Не став запитань, просто вислухай мене і спробуй запам’ятати все, що розказую.

Левко стулив рота і кивнув.

— Глянь сюди. — Сьома відкрив сторінку, заповнену датами, і на ходу перевів кілька відомих йому в формат григоріанського календаря: катастрофа рейсу AF447, індонезійське цунамі, теракти 11 вересня.

На обличчі Левка зринула скептична усмішка.

— Ці записи тобі