Максим Іванович Кідрук - Твердиня

— Це 27 грудня, — ледь чутно видав Сьома. Поглянув на число, що позначало рік, і відняв від нього 1641: — 2004 року.

«Ну?» — подумки запитав себе хлопець.

Відповідь була така сама, як попереднього разу: нічого.

Несподівано він звернув увагу на важливу деталь: 2004-й був високосним роком, у лютому замість двадцяти восьми було двадцять дев’ять днів, тобто 361-й день року відповідатиме не 27, а 26 грудня.

26 грудня 2004 року…

Сьома відчув, як заворушилось і затвердло волосся, наче хтось провів над головою наелектризованим предметом. Він підібгав губи і секунд двадцять не дихав. Бо знав цю дату.

26 грудня 2004 року на узбережжя Індонезії налетіло цунамі, що забрало тисячі життів. Хлопець добре пам’ятав той день, бо в убивчих хвилях загинула його однокласниця, Карла Лукас, наполовину фламандка, наполовину алжирка, чия сім’я вирішила провести різдвяні канікули в Індонезії. Сьома був закоханий у неї по вуха. Карла стала його Першим Великим Коханням, і попри те, що почуття було одностороннім і потаємним, смерть дівчини вибила його з колії на цілий місяць.

«Не може бути… — втретє за ранок повторив росіянин. — Я сплю… я марю… я…»

На думку спала репліка з якогось голівудського фільму: люди знаходять залежності в абсолютно непов’язаних між собою числах, бо звикли, а тому хочуть їх знаходити. Хлопець не міг згадати ані назву фільму, ані те, про що він, однак пам’ятав, що репліка стосувалась шизофреників.

«Ти божеволієш, друже…» — подумав він і скривився, усвідомивши, що звернувся до себе у третій особі.

На сторінці залишався найвищий рядок: 5—4 — 6—3642. П’ятий день четвертого тижня шостого місяця 3642 року. Семен підрахував: «5 повних місяців по 45 днів… це 225 дні… 3 повних тижні… ще 24 дні… плюс 5 днів 4-го тижня… 225 плюс 24 плюс 5… разом 254».

254-й день року.

Склавши докупи кількість днів у перших восьми місяцях григоріанського календаря (з січня по серпень), Сьома отримав число 243. Вийшло, що 254-й день року — це 11 вересня. По тому від 3642 він відняв 1641, і… блокнот випав з його рук.

2001.

П’ятий день четвертого тижня шостого місяця 3642 року — це 11 вересня 2001 року. А 2977 — Семен більше не сумнівався — кількість жертв, що загинули внаслідок терактів у Нью-Йорку й Пентагоні.

Довгих п’ять хвилин росіянин не ворушився, не розкривав рота і ні про що не думав, боячися, що варто видати звук, і довбешку рознесе вибухом. Згодом притомні думки почали повертатися.

«Це якийсь жарт? Може, то Джейсон видовбав ті дати… всі ті дати… Але для чого?»

Сьома посидів нерухомо хвилину, після чого, не думаючи, що може розбудити Левка, Ґрема чи Сатомі, залетів у «нору», схопив ліхтар, блокнот і ручку, всівся в електричне крісло і почесав коридорами вниз до Чорної кімнати. Він усвідомив, що дати — це не вихватка, не черговий коник Джейсона. Безглуздо вкривати письменами сотні квадратних метрів каменів у кімнаті глибоко під землею, а потім ховати цю кімнату за броньованими дверима, бажаючи просто позбиткуватися з нікчемного студента. Чорна кімната справжня.

А ще він осягнув, що записів багато, і що розшифровані ним дати далеко не останні, і серед сонмища інших, тих, котрі поки що лишились поза увагою, безумовно знайдуться такі, де цифра в колонці «рік» буде більшою за 3653.

Дати, що дозволять зазирнути за 2012-й…

CLXX

Біля металевих дверей Сьома завмер, подумавши, що забув ключа.

На щастя, він помилився: на ньому були якраз ті шорти, в кишені яких лежав ключ від Чорної кімнати.

Хлопець відкинув замок, відкрив важенну стулку і протиснувся всередину. У грудях засвербіло як при стенокардії (Сьома, звісно, не знав, як почувається людина, що слабує на «грудну жабу», але припускав, що хворий відчуває щось подібне до тої важкості, що облягла його серце і ділянку спини за грудниною, щойно він занурився в чорноту кімнати з датами).

Він ввімкнув ліхтар і обдивився стіни, так наче боявся, що записи можуть щезнути. Подивився туди, де за темрявою таїлась роздовбана підлога і діра, що тягнулась з бозна-якої глибини. Скажена думка осіла у мозку: «А раптом звідти щось вилізе?» Хлопець скулився і відтіснив її, поставивши візок так, щоб не бачити місця, де знаходився отвір. Потому дістав блокнот, ручку і заходився записувати все підряд — усе, що бачив, починаючи з найвищих рядків (куди дотягувалось світло) і помалу спускаючись додолу.

Семен заповнив дрібним шрифтом цілу сторінку, перегорнув листок і списав знаками ще півсторінки, коли ліхтар тихенько дзизнув, заблимав і, поморгавши секунд шість, згас. Тієї ж миті Сьома почув за спиною шепіт…

(аш-ш-г-х-х-р… ро-хо-ш-ш-р-р-р-а-а-а-ах… ш-ш-шекхр…)

…і відчув, як щось сухе й холодне торкнулося шиї.

CLXXI

Росіянин заверещав. Закричав як ніколи в житті, бо осягнув: хай там що лапнуло його за шию, воно було неживе, більш мертве, ніж стіни, що його оточували, ніж навіть чорнота, з якої та нечисть піднялася.

І шепіт. Якби Семен розрізнив хоч слово, він би подумав, що галюцинує і не злякався так сильно. Можливо, навіть озирнувся б. Але шепіт був незнайомий — рваний і сухий, — несхожий на жодну з відомих хлопцю земних мов, часом виливаючись в утробне ричання.

Очі вилазили з орбіт, але хлопець не бачив нічого, крім попелястої смужки, на півтону світлішої за довколишню пітьму, в тому місці, де знаходився вхід у залу.

«Господи, допоможи мені…»

(аш-ш-г-х-х-р…)

Покинувши згаслий світильник, не обертаючись, Сьома витиснув до упору ручку газу, думаючи про одне: якнайшвидше забратися з Чорної кімнати.

(…бо якщо щось трапиться — я не встигну… ніхто не встигне тебе витягти…)

Протискаючись у нешироку щілину між стулками воріт, електричний візок зачепився заднім колесом за торець лівої половини хідника. Сьома наліг на ручку газу з такою силою, що міг її зламати, електромотор надривно загудів, але крісло не зсунулось ні на сантиметр. По спині метнулись мурашки, ноги й руки заніміли від токсичного жаху. На секунду хлопець зіщулився, очікуючи, що потвора з пітьми дістане його, і цього разу не просто доторкнеться, а схопить, здушить і потягне в чорноту, в дальній кінець кімнати, куди Семен не ризикував зазирати навіть при ввімкненій лампі. Останнім вольовим зусиллям він заглушив паніку, примусив себе здати назад, впершись руками у двері, ривком зсунув візок убік і вирвався в коридор. Клацнувши, спрацював датчик і залляв ділянку перед