Максим Іванович Кідрук - Твердиня

Флешки не було.

CLXVIII

Через сорок хвилин Джейсон Х’юз-Коулман і троє стрільців (Боб Марґоліс, Роджер Зорн і Луїс Данкович) повантажились у «Колібрі» і вирушили на захід. Треба було вирішити купу питань, налагодити поставку їжі й пального, і найголовніше — знайти новий вантажний вертоліт. Четвертий «спецназівець» (довготелесий Род Холмґрен) повів індіанців на кокаїнові плантації. Збір коки не припинявся: і Джейсон, і Амаро потребували грошей. Багато, багато грошей.

Науковці повернулись до роботи, колючи, плавлячи й роздивляючись крізь мікроскоп аномальні уламки, видовбані індіанцями-каменярами зі стін Твердині.

Під час сніданку Сатомі виявила, що до неї повернувся зір. Поки що не повністю, але зіниці почали реагувати на світло, і японка розрізняла рухомі силуети. До вечора того дня (а то був четвер, 23 серпня) зір відновився повністю.

Левко так і не знайшов своєї флешки.

CLXIX

24 серпня 2012 року, 06:47 (UTC – 5) Паїтіті

«228».

Сьома сів так різко, що мусив виставити руки, щоб не скотитися з матраца.

— О, Боже… — прошепотів він, і вірячи й не вірячи тому, що пережив уві сні за мить до пробудження. — Не може бути…

У нозі пульсував жар, під час рухів стегном узагалі здавалось, наче в м’яз застромили розігріту до білого кочергу, страшенно хотілося пити, хотілось знеболювальних пігулок чи… кокаїну, проте всі ці почуття були затушовані, проступали наче через целофан, і Сьома міг з ними миритися. Набагато гіршим (і важливішим) видавався післясмак сновидіння. А снилося хлопцю, як він…

сидить у батьківському котеджі на півдні Франції, ліворуч від нього розчинене вікно (вітер гойдає фіранки), крізь яке постає дивовижний вид на гори. Він дивиться телевізор. Йому не подобається те, що бачить, він перемикає канал, раз, другий, третій, і все марно, бо скрізь показують одне й те ж — екстрений випуск новин. Зрештою він кидає пульт на диван, намагаючись відмежуватись від зображень, що миготять у телевізорі, але мозок хоч-не-хоч всотує інформацію з «ящика». На екрані з’являється велетенський авіалайнер: білий корпус, гострий ніс, синьо-червоні навскісні смуги на горизонтальному стабілізаторі (Сьома розуміє, що лайнер належить «Air France»). Картинка не статична, проте літак не рухається — камера «повзе» над фотографією. В лівому нижньому куті телевізора ріже очі крикливий червоний напис «BREAKING NEWS», відразу за яким йде фраза, набрана меншим кеглем: «Air France Flight 447 disappears over Atlantic»[187]. Справа, в правому нижньому куті, стоїть дата — 1 червня 2009 року. І сторожкий, немовби придавлений голос дикторки за кадром промовляє:

— …очікуваний час прибуття рейсу 447 в аеропорт Шарля де Голля 9:10 ранку. Зараз 12:47, лайнер не з’явився. Уламків також не знайдено. З оперативного штабу, який засідає в одному з терміналів, надійшла інформація, що востаннє пілоти зв’язувались з бразильським диспетчером о 2:10, перебуваючи над Атлантикою приблизно посередині між узбережжям Бразилії та Сенегалом. На борту літака перебувало двісті шістнадцять пасажирів і дванадцять членів екіпажу. З кожною хвилиною шанси на те, що хтось із двохсот двадцяти восьми людей вижив, катастрофічно меншають…

Двісті двадцять вісім людей…

Сьома гикнув від несподіванки й переляку.

1 червня 2009 року в Атлантичний океан упав літак, на борту якого було двісті двадцять вісім людей. Семен не міг пригадати, чи справді почув про це, сидячи у вітальні батьківського будинку (швидше за все, то був антураж, зітканий підсвідомістю), але не сумнівався, що кількість пасажирів, дата й голос дикторки були справжніми — про зникнення рейсу 447 трубили понад два тижні як по французьких, так і по світових телеканалах. То була найбільша катастрофа не просто з моменту заснування «Air France», але й за всю історію французької авіації. Голос, кадри з літаком, напис «BREAKING NEWS» і дата йому не приснились — він пригадав їх у сні.

Пройшло трохи часу і хлопець заспокоївся.

«Маячня. Цього не може бути. Звідки цивілізація, що жила тисячі (альо, друзі, давайте будемо відверті — можливо, десятки тисяч) років назад у світі, де не було не те що літаків, а навіть коліс, могла дізнатися про катастрофу збудованого в 2005 році лайнера? Зрештою, що в тій катастрофі особливого? Рейс 447 — не перший літак, що звалився з небес, закинувши на той світ кілька сотень життів. Для чого викарбовувати дату смерті двохсот двадцяти восьми пасажирів на стінах непривітної кімнати, похованої під колосальною товщею тисячотонних мегалітів? — Сьома відкинувся на лікті, дивуючись, з якого дива підірвався хвилину тому, і посміхнувся темряві. — Це навіть не збіг, число 228 — надто просте, це не π, не константа е, воно може позначати будь-що: двісті двадцять вісім лам, двісті двадцять вісім платників податків, двісті двадцять вісім одиниць-маси-в-цивілізації-Паїтіті… Дідько, я навіть не певен, чи правильно розкодував дату!»

Попри це сповна поновити самовладання не вдалося. Щось муляло, не відпускаючи думку про двісті двадцять вісім загиблих з рейсу AF447. Невдовзі Семен зрозумів, у чому причина.

«Рік… — зметикнув він. — Хай яким безглуздим здається припущення, воно дозволяє зачепитись за рік. А там… — Він згадав, як занотовував рядки символів зі стін Чорної кімнати. — Там були інші записи».

Подумки підсміюючись над собою, хлопець потягнувся крізь пітьму до свого рюкзака і навпомацки відшукав блокнот. Узяв до рук.

Налобника не було, а лампу вмикати не хотілося, щоб не побудити хлопців і дівчину, тому Сьома, намагаючись не звертати уваги, як скипає в нозі біль, поліз у коридор. Млявого світла було досить, і росіянин розкрив записник на сторінці із записом, де в п’ятій колонці було число 228.

Він згадав першу розкодовану дату: 12 січня 3651 року (нижній рядок).

«Якщо припустити… чорт! це ж несусвітня дурниця, але гаразд… якщо повірити, що 3650 рік із календаря цивілізації Паїтіті відповідає 2009 року нашої ери григоріанського календаря, то… — Сьома швидко вирахував різницю — 1641 рік: — …то 3651-й буде 2010 роком нашої ери».

12 січня 2010-го…

І що? Нічого. Росіянин не пригадував, щоб щось жахливе сталось того дня[188].

Наступний рядок — третій знизу. 8 + 5 + 1—5 — 8—3645. Семен мусив напружитись, щоб пригадати, як «перегнати» дату в сучасний формат. Вісімка у третій колонці свідчить про восьмий місяць календаря Паїтіті. П’ятірка в другому стовпчику позначає п’ятий тиждень восьмого місяця. Запис «8 + 5 + 1» показує, що минули вісім днів останнього тижня, п’ять відособлених днів у останньому місяці і перший з п’яти незв’язаних днів