Максим Іванович Кідрук - Твердиня

Джейсон повільно дістав з-за пояса пістолет «Glock», підсунувся на крок і приставив ствол акурат поміж очей Амаро.

— Я… не… х-хотів… — Х’юз-Коулман надавив сильніше. — Я прошу, н-не роби цього…

«Тепер ти знаєш, що відчував Сьома кілька хвилин тому», — зміркував Левко, проте думка вийшла безбарвною, без емоційного відтінку.

Один з вартових (той єдиний, хто тримав палець на спусковому гачку) скинув автомат до плеча. Поки стрільці Джейсона підняли штурмові гвинтівки і спинили будь-які посмики застережними вигуками, двоє людей Амаро встигли зняти Калашникови і вперти приклади у плечі. Чотири проти чотирьох (якщо не брати до уваги Джейсона, який так сильно натиснув стволом на скошений лоб пігмея, що під дулом сформувався блідо-рожевий відбиток). Двоє інших перуанців переминались з ноги на ногу, не ризикуючи витягувати АКМи з-за спин.

— Джейсоне, — Кіспе опанував себе і розвів руки, показуючи, що не збирається різко рухатись, — давай не будемо вчиняти дурниць… давай будемо домовлятись… як ми робили завжди.

Левко переводив погляд з охоронців на стрільців. Перші — пониклі, бліді й налякані — пітніють, переступають з ноги на ногу, тримають голови піднятими, не думаючи про те, щоб цілитись. Другі — зосереджені й упевнені в собі, справжні професіонали, які не вперше діють під дулами кількох автоматів Калашникова — стримлять мертво (голови притиснуті до прикладів, очі сфокусовані на мушках), готові по сигналу відкрити прицільний вогонь.

Хлопці Амаро не мали ані найменшого бажання вв’язуватись у стрілянину. Їм начхати на низькорослого Кіспе. Водночас вони були як ніколи настроєні серйозно. Їм остогиднуло скніти в Паїтіті, вони давно втямили, що зможуть покинути чужий і цілковито незрозумілий їм «проект» просто у вигляді скалічених мертвяків на плотах, що сунуть за течією Такуатіману. Вони дбали не про карлика, вони захищали самих себе.

У голівудських фільмах такі моменти зазвичай завершуються ретельно прописаними діалогами, в результаті яких напруження згасає і конфліктні сторони зачохляють стволи. Але то в кіно. В реальному житті все інакше, навіть тоді, коли жодна зі сторін по-справжньому не рветься затіяти стрільбу.

— Давай без дурниць, босе… — прошепотів коротун, відхиляючись під тиском руки сивочолого. — Ми домовимося, правда?

— Амаро, — спокійно сказав Джейсон, — найбільшу дурницю у своєму житті ти вже зробив. — І смикнув за гашетку «Glock’а».

Бах! З такої відстані 9-міліметрова куля пробила голову Амаро наскрізь, вирвавшись з потилиці хмарою крові й мізків. Кіспе закинув макітру назад (немов від ляпасу, з тим самим відстороненням подумав Левко) і повалився на траву мертвий.

Перуанці (либонь, від страху) зреагували першими. Троє з тих, хто тримали автомати Калашникова напоготові, пустили короткі черги по стрільцях. Без толку. Свинець прошив повітря; кулі застукотіли по грані малої піраміди, дві чи три вп’ялись у металеву поверхню генератора.

Наступний хід за стрільцями. Двома одиничними пострілами з М16 Роджер Зорн і Боб Марґоліс «прибрали» двох перуанців. Охоронці повалились на землю (один упав на Сатомі) з дірками в лобах. Жертв було б троє, якби не халепа, що сталася з Лу Данковичем: у стрільця заклинило штурмову гвинтівку. Луїс був найбільш неохайним і безвідповідальним з людей Джейсона, часто «забуваючи» розбирати й чистити зброю. Як наслідок, напрочуд точна М16, яка секунду назад дозволила напарникам Луїса зі снайперською точністю «зняти» перуанців, відмовила. Лу Данкович оскаженіло втискав гашетку, чув клацання ударного механізму, але не чув головного — пострілу. Вартовий, що перебував найближче до бараків і якого, власне, й мав ліквідувати Луїс, миттю усвідомив, як йому пощастило. Він не дав стрільцю часу, щоб оговтатись і придумати, як викрутитись: довжелезна черга з АКМ вцілила в Лу, струсонувши його і поцяткувавши майку багряними плямами. Продовжуючи з безсилою злістю натискати курок, Луїс Данкович осів на траву. Через кілька секунд передня частина його сірої футболки стала цілковито чорною від крові.

— Crap![191] — скрикнув Віктор Шако (він не стріляв, побоюючися зачепити Джейсона). — Вони підстрелили Лу! Чорт забирай, мавпи встрелили Луїса! — А тоді, глянувши вперед: — Лягай, Джейсоне! — Сивочолий стояв, грізно вигнувши брови (спина ідеально рівна), над мертвим коротуном, але дивився не на Амаро, а на Сьому, що лежав неподалік. — ЛЯГАЙ!!!

Усвідомивши, що опинився між молотом і ковадлом, Левко припав до трави. Мабуть, якби не Джейсон, що стояв навпроти, його б давно підстрелили. Вже з лежачого положення хлопець помітив, як ушивається під захист вертольота рудий.

Двоє охоронців, що до цього часу стояли з автоматами за спинами, усвідомивши, як усе обертається, схопились за зброю і, відступаючи до входу в підземелля, відкрили безладну пальбу. Одна з куль вдарила Джейсону в плече, поваливши його на землю. Чоловік заричав. Схоже, пострілом зачепило артерію, бо кров хлистала немов з поливального шлангу.

— Джейсоне! — з розпачем вигукнув Віктор і заходився поливати свинцем перуанців.

Роджер Зорн кинувся під захист крайнього барака, на ходу спробувавши підстрелити вартового, що вбив Луїса, але промахнувся. Боб Марґоліс, чортихаючись крізь стиснуті зуби, відступив до генератора «JCB» і заліг за дерев’яною тумбою з піском та вогнегасниками.

Четверо вцілілих перуанців, відстрілюючись, забігли в заглиблення, що підводило до надр Твердині; стрілянина на якийсь час стихла.

— Подивись, як Лу, — наказав Віктор Бобу Марґолісу, а сам підскочив до Джейсона. — Як ти, босе?..

Лівий бік Х’юз-Коулмана став червоним. Чоловік морщив лоба і скрипів зубами.

— Тримайся! — Пілот повернувся до стрільців: — Приведіть Ірландця!

— Ірландець там. — Роджер показав рукою в підземелля, де щойно зникли хлопці, що лишились від ватаги Амаро.

— То підіть і витягніть мені його! — гаркнув Віктор, пальцями перетискаючи артерію над плечем, ближче до шиї Джейсона.

Боб і Роджер перезирнулись.

— Лу мертвий, — констатував Марґоліс.

Зорн дістав нову обойму і перезарядив М16:

— Пішли, — прохрипів він.

Приставивши приклади до плечей, стрільці задріботіли до входу в підземелля.

CLXXVI

Левко з Ґремом відтягували Сатомі під навіси з апаратурою, що розташувалися справа від місця перестрілки. Українець, крім того, волочив за собою АКМ, відібраний у мертвого перуанця.

На півдорозі, голосно зойкнувши, Сатомі опритомніла. Левко прикрив її рот долонею, втім, їх і так ніхто не почув.

— Що тепер? — спитав мулат.

Українець подивився на американця. Голова лишалась навдивовижу ясною, ніби й не було цих смертей, і кулі не свистіли, наповнюючи повітря шепотом смерті.

Японка тремтіла всім тілом і припадала до