Наталія Глушко - Небесний Легіон, Наталія Глушко

Елтінфел мовчав. Його погляд ковзнув до нерухомого тіла сина. Він, як і всі тут, розумів: у них немає іншого вибору.

— Роби…

Зелія не зволікала. Вона витягла Ельтаріон з піхов і поклала його на стіл поряд із Лоріном. Величний клинок сяяв у світлі факелів, а кристал на ефесі пульсував м’яким смарагдовим світлом.

Зелія розставила руки над Лоріном, заплющила очі і почала читати закляття. В повітрі загуділо, ніби грозова буря збиралася прямо в залі. Вітер завихрився, роздуваючи свічки, а меч піднявся в повітря і засвітився яскравіше.

Лорін раптом відкрив очі.

Він не міг рухатися, не міг говорити, але відчував, як щось тягне його, відриває від тіла. Він відчув… Вердіану.

Останнє, що він бачив – це сяючий кристал меча.

Його тіло стало зовсім нерухомим.

Коли світло згасло, меч упав на кам’яну підлогу.

Лоріна більше не було.

— Він... він там?—ледь чутно запитала Ріанель, яка тільки-но увійшла до зали, відчуваючи холодний страх.

Зелія підібрала меч, притиснула долоню до кристала і відчула… слабкий, майже непомітний пульс.

— Так… Він там. Вони обоє там.

Король Елтінфел заплющив очі, намагаючись приховати сльози. Його син…Його спадкоємець, майбутній король….

Ріанель стояла, ніби закам'яніла. Світ навколо втратив барви, звуки заглушилися, все здавалося якимось далеким і нереальним. Вона дивилася на меч  в руках Зелії, на його кристал, що тьмяно пульсував, і не могла повірити.

Лорін… його більше немає.

Її груди стискало щось холодне й пекуче водночас, наче серце розривалося навпіл.

— Ні…— її голос був ледь чутним, слабким, майже не її власним.

Ріанель зробила крок вперед, простягнула руку до меча, ніби хотіла торкнутися його, ніби вірила, що якщо просто доторкнеться, він повернеться. Що це просто ілюзія, просто кошмар, з якого вона ось-ось прокинеться.

— Лоріне…

Але відповіді не було.

Вона різко відвернулася, стискаючи кулаки так сильно, що нігті впивалися в долоні. Відчувала, як розривається в її душі, щось, що з'єднувало її з ним…

Тіло Вердіани почало розчинятися у повітрі. Спершу це були ледве помітні тріщини по її шкурі, що випускали слабке світло, ніби вона перетворювалася на щось нематеріальне. А потім— шматочки її тіла, мов попіл, почали здійматися у повітрі, закручуючись у повільному, майже граційному танці.

Ріанель різко вдихнула.

— Що… що відбувається?

Дерек, який стояв поруч, дивився на це з широко розплющеними  очима.

— Вона… зникає.

Кожен із присутніх завмер, спостерігаючи, як останній клаптик Вердіани перетворюється на тонкий сріблястий пил, що розносився подихом вітру. У повітрі ще довго витало щось ледь відчутне—як незримий відгомін її присутності..

Тиша була важкою і гнітючою.

— Вона не мертва.— Голос Зелії розрізав мовчання, хоч звучав тихо, майже заспокійливо.

Ріанель різко обернулася до неї, її очі блищали від сліз.

— Що ви маєте на увазі? Ви ж самі бачите, вона… вона просто… зникла!

Зелія стиснула меч Лоріна міцніше, його кристал все ще пульсував слабким світлом.

— Дракони—це магічні створіння. Їхня сутність нерозривно пов'язана з магією. Вона не померла так, як людина. Вона розчинилася в магічних потоках, щоб дочекатися свого часу. Якщо ми колись знайдемо спосіб повернути Лоріна, йому буде потрібен його дракон.

Елтінфел, який весь цей час мовчав, зробив глибокий вдих і повільно видихнув. Його руки стиснулися в кулаки.

— Тобто… Вона повернеться, якщо повернеться він?

Зелія кивнула.

— Так. Вона частина його душі, так само, як він—частина її. Вони завжди будуть пов'язані. Тому, коли ми перемістили душу Лоріна в меч, Вердіана не могла залишитися тут. Вона повернеться разом із ним, якщо ми знайдемо спосіб їх пробудити.

Ріанель мовчки дивилася на порожнє місце, де ще мить тому лежала Вердіана. Все ще не вірилося, що ні її, ні Лоріна тут більше немає.

Але десь глибоко в душі зароджувалася іскорка надії.

Якщо вони можуть повернути Лорін, вони повернуть і її.

Вона прикусила губу, щоб не розплакатися.

— Тоді ми  знайдемо спосіб...

Її голос був твердим, хоча й злегка тремтів.

Дерек, почувши це, кивнув.

— Ми не дамо їм зникнути назавжди.

Король Елтінфел зітхнув і глянув на меч із кристалом у руках Зелії. Його сина більше не було поруч… але він не мав права здатися.

— Тоді знайдемо спосіб і повернемо їх…

Деркек виніс бездиханне тіло Лоріна на вулицю, де поруч стояли Ноктаріс і Естелар і положив на землю перед ними. Вони обидва  глибоко вдихнули, і з їхніх пащ вирвався потік морозного подиху, що огорнув нерухоме тіло Лоріна. На його грудях був меч, на ефесі якого блідим світлом світився самоцвіт —вмістилище його душі. Лід, мов живий, почав  огортати  його, створюючи навколо нього прозорий крижаний саркофаг.