Наталія Глушко - Небесний Легіон, Наталія Глушко

Ріанель не відводила очей, спостерігаючи, як шар за шаром холодний панцир огортав Лоріна. Вона відчувала, як щось у ній розбивається на дрібні осколки разом із кожною  крижинкою, що утворювала цей тимчасовий притулок для його тіла.

Зелія, зробила кілька різких рухів у повітрі, проказуючи заклинання. Повітря затремтіло і перед ними почав розширюватися магічний портал.

— Час іти.— Її голос був тихим, але рішучим.

Ріанель підняла голову, востаннє глянувши на Лоріна.

— Ми повернемося за тобою…Обіцяю.

Дерек допоміг завантажити крижаний саркофаг на спину Ноктаріса, і дракон обережно пройшов через портал. Ріанель, стиснувши кулаки, пішла слідом.

Коли вони опинилися  на твердій землі Кронігасу, перед ними розкинулася велична Цитадель Вершників. Вона була такою ж, як і завжди—грозовою, непохитною і могутньою. Але цей раз відчувалася важкість, якої  тут ніколи раніше не було.

На сходах їх уже чекав Тайсар Веліт. Він відразу ж глянув на крижаний саркофаг. На його обличчі з’явилася гримаса болю, не властива старійшинам.

Він зробив декілька повільних кроків вперед і поклав руку на лід.

— Я не думав, що цей день настане і що я стану його свідком…

Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася  гіркота.

Ріанель відчувала, як її груди стискає біль, але вона не могла дозволити собі слабкість.

— Зелія каже, що він ще не мертвий. Його душа в середині меча. Якщо знайдете спосіб, ми зможемо повернути його.

Тайсар підняв на неї погляд. У ньому з'явився проблиск надії, хоч він і залишався стриманим.

— Якщо є найменший шанс… ми повинні його використати.

Він глянув на присутніх, що зібралися навколо, і голосно, щоб його почув кожен проголосив:

— Сьогодні ми втратили одного з найкращих… Але це не кінець його історії. Це—лише випробування. Ми знайдемо вихід.

Його слова відгукнулися луною в серцях усіх присутніх.

Тіло Лоріна обережно перенесли до зали Цитаделі, де він чекатиме свого повернення.

Ріанель стояла перед крижаним саркофагом Лоріна, стискаючи кулаки. Її пальці були білі від напруги, а серце билося так сильно, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Вона дивилася на його обличчя, що застигло у спокої, немов він просто заснув. Але цей сон міг тривати вічність.

— Ти ж обіцяв бути поруч…— прошепотіла вона.

Її голос зламався, і вона опустила голову. Дерек стояв поруч, мовчки поклавши руку їй на плече. Він теж відчував цей біль, але не міг висловити його словами.

Зелія підійшла ближче й обережно доторкнулася до саркофага над кристалом  на мечі Серетара.

— Він тут, Ріанель. Він не зник.

— Це не те саме…— голос Ріанель був хриплим від сліз, які вона заледве стримувала.

Вона провела рукою по  крижаній поверхні, її тепла долоня залишила легкий слід на морозному панцирі.

— Присягаюся, я знайду спосіб і поверну тебе…

Вона відступила назад, змушуючи себе відірвати погляд. Дерек легенько потягнув її за лікоть.

— Ходімо. Нам треба поговорити.

Останній раз глянувши на Лоріна, Ріанель стиснула губи і розвернулася. Дерек обійняв її і вона вперше голосно заридала. Крижана, стримана і безстрашна Ріанель ридала як дитина на плечі друга. Дерек ніжно гладив ї по голові намагаючись заспокоїти. Згодом ельфійка трішки заспокоїлася і наче бездушна примара попленталася слідом за Дереком і Зелією, залишаючи частину своєї душі  в холодній тиші Цитаделі.

Коли вони прийшли до кабінету Тайсара Веліта, їх уже чекав гарячий чай, але Ріанель не торкнулася чашки. Вона просто сиділа на стільці, втупившись у порожнечу. Сьогодні вона втратила все. Вона втратила душу…

— Розповідайте.—Тайсар сів навпроти, уважно дивлячись на них.

Дерек першим узяв слово. Він описав хід битви, як їхні військові крок за кроком відтіснили Хелдорців, як рохедріми  під проводом Лоріна трощили ряди ворога, як вони відтіснили війська Хелдору і орків здобувши повну перемогу.

— А потім…— його голос затих.

Ріанель підняла голову.

—Потім ми оглядали і зачищали територію. Лорін відбився від групи. Він… обшукував місто. Один із орків, поранених, ледве живий… Він вдав мертвого. І коли Лорін нахилився, щоб переконатися, що той справді мертвий, той ударив.

В її голосі не було емоцій, лише порожнеча.

— Його поранили, і  дракони це відчули. Вердіана впала. Ми зрозуміли, що щось не так… Але поки ми прибігли, було вже пізно.

У кімнаті запала тиша. Тайсар провів долонею по обличчю.

— Важка битва. Велика перемога. І одна мить необережності…

Ріанель здригнулася, але нічого не сказала.

— Але це ще не кінець,— вставив Дерек.

— Турал не змиритися з поразкою. Він не пробачить, що його війська повністю вибиті з Ларії. Він захоче помсти.