Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

— Мабуть, так, любонько, — погодився він. — Я сумую за великою дубовою ванною, яка була в нас в Ермітажі.

Якийсь час вони помовчали, пригадуючи благословенні дні, які прожили разом у його чудовому маєтку поблизу кордону, коли ще король не вигнав його з Шотландії. А потім Босвелл став у ванні й тихо попросив:

— Помий мене, як мила раніше, Кат.

Вона сором’язливо взяла мило, одразу ж упустила його у ванну, виловила з води, а потім доторкнулася до його спини тремтячими руками. Її пальці ніжно ковзали його шкірою, і вона відчувала, як повертається це знайоме відчуття дотику до нього, і ставала все сміливішою, рухалася все впевненіше.

Він почув, як прохолодна вода стікає його спиною, і повернувся до неї обличчям. Трішки здивовано він спостерігав, як вона намилює його груди, плаский живіт, а потім сміливо нахиляється й береться мити його чоловічі органи.

Відповідь на її дотики стала помітною одразу ж, вона тихо скрикнула, щоки в неї почервоніли, і вона підвела на нього погляд. Він стояв зовсім непорушно, ледь дихаючи. Зібравши всі сили, вона обмила його водою. Він вийшов із ванни, узяв свій рушник, утерся й запитав:

— У тебе вистачить сміливості продовжити, Кат?

Вона кивнула. Наблизившись до ліжка, вона скинула із себе рушник, скочила в постіль і, підійнявши куточок ковдри, запрошувала його приєднатися. Він ковзнув у м’який шовк і, обійнявши, притягнув її до себе. Вона була жорстка, непоступлива, мов дубова колода. Він ласкаво приголубив її, і за кілька хвилин вона почала розслаблятися.

— Мені так страшно, Френсісе, — прошепотіла вона.

— Я знаю, люба моя, — відповів він, — Але ти маєш пам’ятати, що я ніколи не завдавав тобі болю й тепер не збираюся.

— Але ти хочеш мене.

— Так, кохана, я хочу тебе.

— Але не силуєш. Чому?

— Бо я кохаю тебе, Кат. Бо я знаю, що тебе жорстоко використовували. Ти маєш цілковите право боятися, але я присягаюся тобі, кохана, що я не завдам тобі болю.

Раптом він відчув, як її тіло затрусилося, і, повернувши до себе її обличчя, побачив, що воно мокре від сліз.

— Кат! — це слово пролунало, мов зболене благання. А потім вона відчула, як його губи накривають її вуста, і не встигла вона навіть нічого подумати, як її тіло розтало від його дотиків.

Його тепле кохання сповнювало її, вона відчувала, як розчиняються її страхи. Спогади відлітали вдалину, коли його губи цілували її. Зараз існували лише вони удвох. Усе інше нічого не означало. Він ласкаво ковзнув язиком по її вустах і зрадів тому, як вони розтуляються і її тепле дихання сповнює його рот. Він ласкаво вивчав її, неначе вперше, відчуваючи, як вона здригається від дотиків.

— Дивися на мене, Кат! Розплющ очі, люба моя. Це я, Френсіс, а не хтось інший, і я кохаю тебе!

Її темно-золотаві вії сором’язливо піднялися зі щік, і вона подивилася на нього. Він не відводив погляду від її очей, а його руки пестили її спину, і його довгі пальці знімали з неї всю напругу. Він поклав її на свій зігнутий лікоть і рукою пестив її груди. І весь цей час він дивився їй просто у вічі.

Вона здригнулася. Вона відчувала, як шалено калатає в її грудях серце, ніби намагаючись вирватися. Між її ніг розгорялося полум’я, і вона шалено затріпотіла, відчувши, як її вкриває хвиля несамовитого бажання. Невже вона й досі може відчути таке після всього, що з нею сталося? З неймовірним торжеством вона зрозуміла, що хоче його! Вона його хоче!

Він ніжно штовхнув її на спину, схилився над нею, і його губи почали блукати її шкірою, торкнулися рожевого соска, а потім перемістилися нижче, збуджуючи все її тіло легесенькими поцілунками.

Вона вигнулася назустріч його роту й тремтячими руками схопила його за голову. Він застогнав, схлипуючи, повністю розчинившись у цій миті, а вона звивалася під його руками та ротом. А потім крізь пульсацію його власного бажання до нього долинув голос коханої, що благала його взяти її, узяти просто зараз.

Опустившись на коліна, він розсунув її стегна й мовив низьким хрипким голосом:

— Дивися на мене, Кат! Я хочу, щоб ти дивилася на мене, коли я входитиму в тебе! Я хочу, щоб ти знала, що це я, а не якийсь спогад із твоїх жахів!

Її пройняла дрож, але вона підвела очі до нього й знову прошепотіла:

— Візьми мене, Босвелле! Візьми мене зараз! — І без зайвих роздумів він проштовхнувся в неї, вдивляючись углиб її сяйливих очей.

Вона мчала крізь простір, вільна, відновлена, цілісна, утішаючись їхнім коханням. А потім раптом зрозуміла, що падає, падає крізь нескінченний час. У темряві вона почула, як він стривожено кличе її на ім’я. Намагаючись щось заперечити, вона розплющила очі й побачила, що він радісно всміхається до неї, а в його очах світяться тепло й любов.

— Що ж, кохана, — лагідно мовив він, — либонь, далеко ти побувала.

Вона зашарілася, і він тихо засміявся.

— Якби ти й далі боялася кохатися, це був би просто злочин проти природи. — Він торкнувся пальцем її щоки. Вона перехопила його руку й притисла її до свого обличчя.

А потім він почув її голос, тихий і спокійний:

— Я кохаю тебе, Френсісе, але якщо ти кохаєш мене, я благаю тебе, мій лорде, ніколи більше не залишай мене, бо щоразу, коли я залишаюся без тебе, зі мною відбувається щось жахливе. Мене або викрадають, або переслідує король Шотландії, або я опиняюся в ліжку Генрі Четвертого. Так, Босвелле, можеш скільки завгодно витріщатися. Твій добрий друг-король викликав мене до Фонтенбло, залякав, погрожуючи повернути мене до Джеймі, а потім спокусив.

Кат устала, пройшла кімнатою й узяла шовкову нічну сорочку, яку Босвелл їй подарував. Вона натягла її на голову й почекала, доки тканина ковзне вниз і вкриє її тіло. Виріз діставав мало не до пупка, і пеньюар сидів на ній просто бездоганно, немов іще одна шкіра. Вона повернулася й почула його вигук: «Господи!», коли його блакитні очі оглянули її з голови до ніг.

— Завжди, — провадила вона далі, — щойно мені починає здаватися, що я в безпеці, щось неодмінно трапляється. Я повинна відтепер завжди бути в безпеці, Френсісе. Просто повинна. Я дуже багата жінка, Босвелле, а ти дуже гордий чоловік. Нам не вижити без моїх грошей, але ми можемо жити без твоєї надмірної гордості. Вона вже коштувала нам кількох проведених разом років, і за неї ми мало не