Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

цю розмову. За тиждень-два я повідомлю вам відповідь, але думаю, що ваші умови задовольнять. Звісно, не зараз, а після можливих подій.

— Краще перед подіями або на самому їх початку. Я не те щоб не довіряю, але не люблю опинятися у ролі лихваря й нагадувати про борги.

— Я вас зрозумів, Іване Карповичу. — Скоропадський підвівся, знову подав мені руку. — Дуже вдячний вам за те, що вислухали мене.

— Навзаєм, пане генерале.

— Можна просто Павло Петрович. — Скоропадський пішов до дверей, потім зупинився. — Думаю, зайве казати, що ця розмова мусить залишитися у таємниці?

— Я покладаю такі самі сподівання на вас, — кивнув я.

— Що ж, добре. Ще раз дякую за увагу, дуже радий був познайомитися з вами особисто. — Він усміхався цілком щиро. — І якщо вас спитають, навіщо я приїздив, то скажіть, що запрошував на офіцерський бенкет у штабі дивізії. Він відбудеться за два тижні, і ви б мали стати його окрасою, але відмовилися через зайнятість.

— Добре.

— Успіхів нам. — Скоропадський усміхнувся і пішов. Загуркотів двигун, і авто поїхало.

Я сів, замислився. Здається, не помилився. Всяке трапляється, однак щоб генерал працював провокатором, про таке я не чув. Щоправда, і не чув, щоб генерал вербував до участі в заколоті. Хоча якісь чутки про невдоволення государем серед його найближчого оточення ходили. Невже це воно і є?

Про візит генерала Скоропадського думав майже всю ніч, лише під ранок трохи заснув. Коли прокинувся, то вирішив про це більше не думати, щоб дарма не чекати. Аби відволіктися, поїхав до Куок-кали, щоб зайнятися справою, про яку говорив професор Лавессі. Місцеві російську сяк-так знали, то розповіли подробиці. Дівчинка поверталася зі школи, вже вечоріло, додому не дійшла. Батьки досить швидко здійняли тривогу, за кілька годин уже всі шукали дівча, але не знайшли. А вночі ще і сніг пішов, тож як і були якісь сліди, їх замело. Батьки хотіли піднімати бучу, звертатися у газети, об’яви розвішувати, але переконали їх, що не треба. Бо місто ж курортне, на Різдво багато людей відпочивати приїде з Петрограда, разом із дітьми. А як дізнаються про зниклу дівчинку, то злякаються, кудись в інше місце поїдуть, залишивши селище без заробітку. То шукали тихо, професор Лавессі призначив нагороду за відомості про дівчинку, поліція опитувала всіх, але так і не знайшли.

Спитав про батьків зниклої, вони працювали у того ж таки професора. І жили неподалік. Поїхав до них. Батьки захвилювалися, чого це я розпитую, дивилися вороже. Тоді я пішов до професора, щоб він батьків заспокоїв. Професор жив у великому кам’яному будинку трохи на віддалі від селища, у сосновому гаю. Будинок було оточено високим парканом, за яким гавкали дебелі, судячи з голосу, собаки. Я постукав у хвіртку, мені відчинив слуга. Я попросив сповістити професора про мій візит. Невдовзі Лавессі особисто вийшов до мене.

— Іване Карповичу? — спитав здивовано. — А на портретах ви інший.

— Зараз я у гримі, щоб шанувальники творчості не заважали, — пояснив я.

— Зрозумів! Ласкаво прошу до моєї скромної обителі! — Професор аж уклонився.

Був він кремезним, тлустим чоловіком років під шістдесят. Широке обличчя, великий ніс трохи картоплею, прожилки на щоках показували, що любить випити.

— Я дуже радий, Іване Карповичу, що ви відгукнулися на моє прохання. Я знаю, що у вас донька є і ви розумієте, що відчувають бідолашні батьки зниклої дівчинки.

— Вони зустріли мене вороже, не схотіли розповісти про обставини зникнення, — поскаржився я.

— Це через те, що набігло багато охочих. Я ж призначив тисячу рублів нагороди за відомості про дівчинку. Мисливці за нагородою безперервно розпитують батьків, нишпорять тут. Я вже і не радий, що пообіцяв гроші! Бо метушні багато, а жодного результату. Але коли батьки дізнаються, що ви — сам Іван Карпович Підіпригора, то неодмінно все розкажуть вам! Прошу бути моїм гостем.

Професор завів мене до будинку, схожого трохи на фортецю: товсті стіни, вузькі вікна, радше бійниці. Але всередині було досить затишно. Запросив до свого кабінету.

— Сідайте, Іване Карповичу, — він вказав на розкішний шкіряний фотель за низьким різьбленим столиком, сам сів у інший. — Бажаєте щось випити?

— Чаю, якщо можна, — попросив я. Дивився на полиці з книгами до самої стелі, на великий камін, зручні шкіряні фотелі, оленячі роги, атлас землі, труп! О Господи, труп у акваріумі! Я вирячився, бо всяке бачив, але такого ні. Якийсь голий мертвий чоловік, скоріше, вже старець.

— Це мій учитель, професор Штрумфель, — сказав Лавессі, побачивши моє здивування.

— А що він тут робить? — спитав я.

— Він попросив у заповіті не ховати його, а помістити у формальдегід, таку рідину, яка зупиняє гниття. Я був його найкращим учнем і взяв на себе виконання заповіту, тим більше, що його родичі збиралися, попри прохання покійного, зарити тіло в землю. А цього професор дуже не хотів.

— Чому?

— Він мріяв про безсмертя.

— Що?

— Він вважав, що згодом, причому досить швидко, за сто-двісті років, наука підійде до того, що зможе забезпечити людям безсмертя.

— Безсмертя? — закрутив я головою. — А хіба це не гріх буде? Бо ж Господь зробив людину смертною.