Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

— Ну, Іване Карповичу, в науці не можна думати категоріями «гріх» чи «не гріх». Наука позбавлена етичної оцінки, її хвилює лише істина. А вже як ту істину сприймуть люди, то зовсім інше питання. Що ж до безсмертя, то воно справді виведе людину з-під оруди бога, бо ж бог потрібен лише смертній людині, яка боїться вмерти і мріє про життя вічне. Безсмертній людині Бог не потрібен.

— Страшні речі кажете, професоре.

— Це не мої слова, а покійного Штрумфеля, який мріяв про безсмертя і намагався його здобути. Коли це йому не вдалося, він вирішив зберегти своє тіло до того моменту, поки вчені зможуть досягти вічного життя.

— Але яка йому різниця, він же мертвий?

— Мій учитель сподівався, що рано чи пізно наука навчиться і оживляти мертвих. Головне — зберегти тіло. Що я і зробив.

— А родичі не проти, що професор голий і стовбичить у вашому кабінеті?

— Були проти, ми з ними судилися, і я виграв суд, бо ж такою була остання воля покійного.

— Стояти голим у акваріумі у вашому кабінеті? — здивувався я.

— Ні, зберегти тіло. Що ж до акваріума, я, звісно, міг би поставити його десь у підвалі, але ж це мій вчитель. Тому поставив його у своєму кабінеті. Час від часу я розмовляю з ним, розповідаю про свої досягненнях. Я розумію, що він не чує, але це шанування його пам’яті, висловлювання моєї вдячності. Якщо він заважає вам, Іване Карповичу, я його закрию.

Лавессі натиснув на якусь кнопку, і дерев’яні двері сховали акваріум. Кнопка була на дерев’яній панелі, де було ще багацько кнопок і якихось гачків.

— Це пульт керування моїм кабінетом, — пояснив Лавессі, побачивши моє чергове здивування. — Я можу відкривати завіси на вікнах, сидячи у фотелі. Ось. — Він натиснув ще одну кнопку, і завіси почали зачинятися, у кабінеті стемніло. Професор натиснув на іншу кнопку, і завіса поїхала назад. — Як вам? — спитав він із гордістю.

— Не бачив іще такого! — визнав я.

— Я вклав у цей кабінет багато грошей, бо це ж моє робоче місце. Тут я працюю, якщо не спускаюся до лабораторії. — Лавессі задоволено усміхався.

— А ви теж вірите у те, що люди можуть досягнути безсмертя? — поцікавився я.

— Я вчений, тому не вживаю слова «вірити». Поки що я не бачу можливостей для досягнення безсмертя, але зовсім не виключаю, що вони з’являться у майбутньому.

— Людина житиме вічно?

— Так, хоча тут треба розуміти, що під людиною мається на увазі свідомість, наша особистість. Тіла, я думаю, будуть, як і раніше, старіти та вмирати, але людина може отримати можливість зміни тіл. На мою думку, це найперспективніший шлях для подолання смерті.

— Але як можна змінити тіло? — не зрозумів я.

— Теоретично — просто. Наша свідомість — набір електричних зарядів, що зберігаються у нашому мозку. Якщо ми навчимося передавати цей набір із голови до голови, це і буде безсмертя. Десь у років сорок-п’ятдесят, у кого як, коли тіло починає в’янути, люди майбутнього переселятимуться у нові тіла вісімнадцятирічних, а може, навіть, і підлітків.

— Але де узяти нові тіла?

— Думаю, їх будуть вирощувати на спеціальних фабриках.

— Але ж це будуть інші люди! І вони хотітимуть жити!

— Іване Карповичу, як біолог я знаю, що життя — це процес постійної конкуренції, війни всіх проти всіх. Ресурсів завжди не вистачає, і за них ведеться відчайдушна боротьба, у якій слабші програють, а сильніші ідуть далі. Безсмертя — теж обмежений ресурс, тож отримати його всі не зможуть. Буде боротьба, сильні стануть безсмертними, а слабкі — постачальниками тіл.

— Який жах! — скривився я, бо не любив несправедливості.

— Іване Карповичу, це життя. Хіба зараз усе не відбувається так само? Хіба бідні не живуть задля багатих, не віддають їм свої життя та тіла, нехай і в метафоричному сенсі? Робітники та селяни, що працюють на власників заводів та землі, вони ж віддають свої тіла капіталістам.

— Ви наче бунтівник якийсь кажете, — обережно зауважив я.

— На відміну від революціонерів, я не вірю, що людей можна змінити. Будь-яке людське суспільство, за винятком найпримітивніших, будується на експлуатації. Революціонери обіцяють побудувати нову державу, де експлуатації не буде. Але це неможливо! Це як паровоз, який не витрачатиме вугілля. Щоб паровоз їхав, треба підкидати вугілля у котел. Для людського суспільства вугілля — це експлуатація, без якої держава зупиниться і розпадеться, перетвориться на паровоз, що іржавіє на запасній колії.

Слуга приніс нам чай. У професора були якісь однакові слуги: чоловіки, молоді, у сірих одностроях і з дивними поглядами. Вони були на чомусь зосереджені, чи що? Слуга поставив порцеляновий чайник, чашки, мисочку з цукром, черпачок з вершками. Налив чаю мені та професору і пішов.

— Люблю солодкий чай із вершками, особливо взимку, — сказав Лавессі і поклав у чашки три ложки цукру, додав вершків, поколотив.

— Дуже добрий чай, — принюхався я.

— Так, мені надсилають його з Бухари, куди його везуть із південних схилів Тибету. Як на мене, це найкращий чай у світі. — Він зробив ковток і почав смакувати. Чай справді був